Глава 2.3

Дамір зупиняється біля мене, поки його брат пильно мене оглядає, не приховуючи зацікавленого виразу обличчя. Я розумію, що моєму чоловікові не подобається така увага зі сторони його брата, але мені теж багато чого не подобається. 

«Потерпиш, Даміре» - подумки звертаюся до нього, а сама повертаюся до іншого чоловіка. Хоча Дамір і розповідав мені дещо про свого брата, та я його майже не бачила, адже вони ніколи не були гарними друзями, а тим паче родичами. Зафар - позашлюбний син, тому Дамір ніколи не приймав його собі за рівного. Проте чоловік і сам не дуже цього хотів, тому одразу, як став повнолітнім, пішов з дому Булата Маратовича, який за словами Даміра дуже лютував, бо як це - нащадок величної сімʼї Усманових покинув дім самовільно. Альбіна Анатоліївна мовчала, але я розумію, що це була вимушена дія, адже Булат не любить, коли жінки втручаються в те, що їх не стосується, навіть якщо це його єдина дружина.

Зафар дуже змінився з того часу, про який розповідав мій чоловік. Зараз він уже не хлопчик, а молодий, гарний бізнесмен. На ньому одягнутий синій піджак, чорні штани, біла сорочка, яка вражає своїм білосніжним кольором. Темні, майже чорні очі глузливо дивляться то на мене, то на Даміра. Але не думаю, що глузує він саме з мене. 

- Що ти тут забув, Зафар? - схоже, мій чоловік не звик до того, що контроль повільно, але покидає його, адже щонайменше дві ситуації за сьогодні він не проконтролював.  Це викликає в нього лють, бо він стискає руки в кулаки. 

Зафар тим часом проходить очима по воротам, які навіть і не думають відчинятися. Хмикає своїм думкам, а потім, розтягуючи слова, все ж відповідає: 

- Булат покликав мене, - він називає батька лише по імені. Теж один цікавий факт, який колись розповів мені Дамір. 

Мій чоловік напружується після слів брата. Дістає телефон і комусь дзвонить, очі в цей час кидають блискавки і на мене, і на Зафара. Ми мовчки спостерігаємо за Даміром, коли він прибирає телефон від вуха і тихим, проте погрозливим голосом віддає команду: 

- У дім. Швидко. 

Наївно думаючи, що це сказано лише братові Даміра, я розвертаюся, щоб нарешті покинути це місце і викликати таксі. Але сьогодні удача не на моїй стороні. Як тільки я роблю пару кроків вперед, від дому, мене міцно хапають за руку. Я підіймаю погляд, натикаючись на темні очі Даміра. Колись такі кохані, але зараз зовсім чужі. Хоча кого я обманюю, я досі його кохаю… Такі почуття неможливо прибрати з серця за кілька днів. 

Очі в мого чоловіка звичайного кольору, проте дуже гарного. Темно-карі, але коли він злиться, стають майже чорними. Спочатку ця палітра кольорів мене лякала, проте згодом я звикла і навіть полюбила цю його особливість.

І зараз його очі чорного кольору. Він лютує. Коли я зустрічаю його погляд, наче поринаю в цю темряву, вона поглинає мене без залишку і без шанса на спасіння. 

- Діана? - він хмуриться, не розуміючи причини мого ступору. 

Я опускаю голову, щоб більше не дивитися йому в очі, але його рука, яка до цього утримала мене від втечі, неочікувано накриває мою щоку в ніжному жесті. Спочатку його пальці лише злегка торкаються мого обличчя, а згодом, коли Дамір розуміє, що я не чиню опір, його долоні накривають обидві мої щоки. Його лоб тулиться до мого, а губи майже цілують мій ніс, адже в нас є різниця в зрості, яка доволі відчутна. 

- Прошу тебе, Діано, ходімо зі мною. Я не дам тебе образити. Я присягаюся, що не знав, що мій батько викликав тебе на зустріч. Інакше завадив би.

Я знімаю його руки зі свого обличчя та відходжу на декілька кроків лише тому, що мій чоловік мені це дозволяє. І за це я йому вдячна, бо саме зараз мені це вкрай необхідно. Мені потрібна свобода, за якою останні три роки я не сумувала жодного разу так сильно і втратила себе саму. 

- Добре, - відповідаю пошепки, проте чоловік чує. Я переводжу погляд за його спину, де з нудним виразом обличчя за нами спостерігає брат Даміра. 

- Так ось ти яка, Діана, - говорить мені Зафар, коли я проходжу повз нього до воріт особняка. 

Я обертаюсь на його голос, поки Дамір покидає нас і спішить до батька.

- Яка я? Про що ти? 

- Дивна. Але саме тому сподобалась моєму братові. Де він тебе знайшов, на аукціоні?

Плечі автоматично напружуються від такого питання. Пройшло вже три роки, а я й досі не звикла, що моя доля так склалася…

- Так, - відповідаю твердо і зовсім не тихо, підіймаючи голову, - якісь проблеми? 

- Ніяких проблем, невістко. Принаймні, не зі мною точно. Я чув, що Дамір коханку завів собі, це правда? І що вона вагітна від нього? Теж правда? 

І замовкає, чекає на мою відповідь. Знімає піджак, кинувши кудись на диван. Зараз ми знаходимося в залі, але в домі настільки тихо, що навіть не віриться в те, що тут хтось живе. Ми з Зафаром одні.

- А де моя дорога мачуха? Альбіна? - простягує голосно. 

- Її немає, Зафар, вона поїхала. Повернеться завтра вранці, - з другого поверху до нас спускається Булат, а от Даміра ніде не видно. 

Зафар обертається на голос батька, який бʼє по вухам. Я здригаюсь від його різкого голосу наче вперше. Брат Даміра помічає мою реакцію, тому виходить вперед. І я вдячна, бо з мене досить його товариства на сьогодні. Він почав дуже заважати мені і моєму життю. 

- А чому ти ховаєшся за моїм сином, Діано? Можливо я помиляюсь, та мені здається, що ти не дружина Зафара, щоб ховатися за його спиною…

- Булат, - перебиває той самий син, на що Булат здивовано підіймає брови, - до чого тут Діана? Посварився з Даміром, то й розбирайся з ним, а не його дружиною. Вона тут ні до чого.

Булат Маратович видавлює з себе щось на кшталт скупої посмішки, наче ми нерозумні діти, а йому доводиться нас усьому вчити. Та я з цим не погоджуюсь.

- Ти ще такий молодий, сину, - відповідає легко та по-доброму, на що Зафар хмуриться, - не розумієш цього світу, не бачиш його так, як я, хоча теж маєш свій бізнес. Нічого, це прийде з роками, за цим гнатися непотрібно…