Глава 1.5

Ми заходимо в дім. Точніше Дамір насильно туди мене тягне. Я не хочу більше дихати з ним одним повітрям, бо воно мене отруює. Але чоловік мене не слухає, йому байдуже на мої бажання, його хвилюють лише власні.

Я досі знаходжуся в шоці від того, що мені довелось почути. Тобто Ліля стільки часу була коханкою Даміра, а я навіть цього не помічала? Я, наче наївна дурепа, гадала, що він лише зі мною, у той час як у нього була коханка. Як майстерно він все обіграв.

Я обіймаю себе за плечі. Чоловік мовчи дивитися на мене своїми неможливими очима і не каже нічого. Я теж мовчу. Наші погляди стикаються у мовчазній битві, але переможців тут бути не може. Ми обидва програли, чи розумієш ти це, Даміре?

Але його очі пусті, наче він геть нічого не відчуває, наче це не з ним відбувається, а лише зі мною. Тоді чому не покинув мене, чому поїхав зі мною, а не залишився поруч з коханкою? Як виявилося, дружина для нього нічого не значить.

- Ліля буде хвилюватися, - роздратовано кажу, відвертаючись від нього. У відповідь - мовчання. І нічого більше.

Я проходжу далі. Немає сенсу чекати відповідь від такого, як він. Дамір ніколи мені нічого не обіцяв, рівно як і вірність. Я придумала це сама. І від цього мені ще гірше.

Чую, як він йде за мною, але не обертаюсь. Заходжу до нашої кімнати. Сідаю на велике, біле ліжко. Задумливо проводжу рукою по простирадлу. Ще вчора я прокидалася тут, на цьому ліжку, навіть не думаючи про те, що в мого чоловіка може бути інша жінка. А сьогодні я сиджу тут… І мені хочеться провалитися у саме пекло, щоб нікого з них більше не бачити. Але проблема! Дамір був правий, коли казав, що без нього я нічого не можу. Це дійсно так. Саме Дамір врятував мене. Якби не він, я й досі була б ніким. І без нього я ніхто. Не варто це забувати.

Він купив дорогу іграшку, створив під стать собі, а тому про свободу я можу лише мріяти.

- Ти моя дружина, - раптом чую його голос, який в тиші звучить на диво спокійно, - а вона - лише коханка. Подумай сама, яка це неочікувана можливість для тебе жити так, як ти хочеш, Діано. Я не вимагаю від тебе виконання подружнього обовʼязку. Ти вільна в межах нашого шлюбу. Що саме тебе не влаштовує?

«Він втомився» - раптом розумію подумки. Не хоче витрачати на мене свій цінний час, коли міг би витратити його на свою любу коханку Лілю.

 - Ти справді не розумієш, Дамір?

По очам бачу, що справді. Він не бачить суттєвої різниці між дружиною і коханкою. А може просто не хоче відрізняти мене від неї?

Ця здогадка викликає мороз по шкірі. Я похмуро дивлюся у велике вікно, яке виходить на неймовірно гарний сад.

 - Що ти хочеш почути від мене, Діана? Що я жалію про свої вчинки? Але це було б брехнею. Нічого такого немає.

Моя сумка посмішка служить йому за відповідь. Я нічого і ніколи не забуваю. І такого я точно йому не пробачу. А чи маю я право пробачати? Чи маю право на цей вибір?

Чоловік, який зараз переді мною - абсолютно незнайомий. Я не знаю такого Даміра. Холодного, наче лід. Але це його справжнє обличчя. І зараз я з ним добре познайомилась.

 - Хто ще, Дамір? Яка ще Ліля? Друга? Третя? А може є ще хтось? Кажи! Скажи мені! - під кінець я зриваюсь, кричу на нього, чого раніше собі ще ніколи не дозволила б. Але терпіння вичерпано.

Він не очікує такого від мене, а тому коли я підлітаю до нього і починаю колотити по твердій, наче камінь, грудній клітині, чоловік застигає.

А потім різко хапає мене, так, що в мене клацають зуби. Але я затихаю. Потік сліз і істерики зупиняється. Я мовчу знову, наче риба. Це йому потрібно?

 - Заспокойся, - гримить так, що я відступаю від нього. Відпускає.

Підходжу до вікна. Роздивляюсь сад. Помічаю троянди, яких ще вчора не було. Гарні... Червоні. Темні. Наче душа мого коханого чоловіка. А чи коханого?

Потилицею відчуваю важкий погляд. А потім легкий дотик до мого плеча і його дихання біля мого вуха. Усе могло бути по-іншому... Якби він захотів.

Дамір шумно втягує повітря біля мене. Грає з моїм волоссям. Йому воно завжди подобалось. М'яке, наче шовк.

 - Моя ти, Діана, - пошепки промовляє, а мені від його голосу погано стає, - ніяка Ліля не здатна це змінити.

Я хочу відштовхнути його, відійти, піти геть, але Дамір не дає мені такої можливості. Тримає мене за лікоть міцно.

 - Чому вона вирішила розповісти мені про ваші стосунки?

 - Я це вирішу. Не хвилюйся. Тебе це не стосується. Ти маєш займатися домом. Ніяк не тим, що відбувається зовні.

Він завжди так вважав. Але я - ні.

 - А якщо вона вагітна, Дамір? Що робити будеш? На аборт?

Він застигає. Прибирає свою руку з мого ліктя. Дивитися спокійно, але в глибині очей палає вогонь.

 - Буде народжувати. Але це неможливо.

А от я чомусь не такої думки, бо Ліля, перед тим, як я пішла, відкрила мені одну таємницю...

Раніше

Подруга дивиться на мене з неприхованим презирством.

 - Ти ніколи не могла дати йому те, що він просив!

 - Та звідки тобі знати?! Хто ти взагалі така, щоб мене засуджувати?!

 - О, - простягує знущально, - я знаю як ніхто інший, Діаночко, що йому потрібно. Він коли зі мною спав, жодного разу про тебе не згадав. Лише казав, яка я молодець. І як йому добре зі мною, - а в очах грає жага помсти. Але що я їй зробила, щоб таке отримувати?

Подруга тим часом продовжує, як ні в чому не бувало:

 - Я вагітна. Це дитина Даміра, Діано.

Наче обухом по голові.

«Дитина»...

«Я вагітна, Діано»...

«Дитина Даміра»...

Я сміюсь. Дзвінко. Давно мені не було так смішно. Який вдалий жарт.

Колишня подруга мовчки спостерігає за мною, відстежує кожну емоцію.

Я замовкаю різко, як і почала сміятися.

 - Ти так жартуєш?

Вона стискає губи.

 - Ні. Це правда.

 - Не може такого бути! Дамір би ніколи... - але далі продовжити не можу. Бо я не знаю! Він міг. Я розумію, що міг...

 - Тому прошу тебе. Покинь його. Сама. Поки я йому нічого не сказала і він сам не вигнав тебе.