Глава 1.4

Це глава з прологу, нарешті ми до неї дійшли. Тому хто читав, може перегорнути, або знов почитати :)

- Діано, ти взагалі уявляєш, як тобі пощастило?

Ми разом із подругою сидимо в кафе. За вікном не найкраща погода, але мені дощ дуже подобається, чого не скажеш про Лілю. Вона любить сонце і тепло.

Я одразу ж переводжу свій погляд на неї. Подруга сидить непохитно: темне волосся легкими хвилями лежить на плечах, на губах грає гарна посмішка, а блакитні очі дивляться на мене з незрозумілою заздрістю.

 - Так, уявляю, - тим не менш відповідаю, а голос мій звучить рівно, - Дамір чудовий чоловік. А я стараюся бути такою ж чудовою дружиною.

Ліля незадоволено стискає губи. Але через декілька секунд на обличчі знову лише одна доброзичливість. Як цікаво.

 - Ні, Діано, - раптом подруга змінюється на очах, - твій чоловік спить з іншою жінкою. Ваша сім'я вже давно не приклад. Ти як гадаєш, чому Дамір додому так пізно повертається? Через роботу? Тоді ти ще більша ідіотка, ніж я вважала.

Час зупиняється. Мені стає важко дихати. Навіть ні однієї думки не лізе в голову. Я сиджу на цьому клятому стулі і молюся, щоб це була помилка. Брехня... Все, що завгодно. Тільки не правда.

Але в очах Лілі я помічаю тріумф. Вона радіє... Моєму горю радіє! Та невже настільки мене ненавидить?

 - Навіщо ти мені це сказала? - не впізнаю власний голос. Лише хрипи вириваються.

Ліля відкидається на спинку стільця. Дивиться на мене зверхньо. І як я раніше цього погляду не помічала? Лише останнім часом зрозуміла, що подруга щось приховує. І я вже знаю, що вона скаже. І знаю, що цим мене вб'є.

 - Бо та жінка, з якою він спить - я. Діано, без образ. Це життя. Ти дівчина без роду і племені, а у мене є все, чого так прагне здобути Дамір. Тому тобі треба подати на розлучення якомога швидше. Це твоя репутація, а вона мене турбує. Все ж таки подругами були.

Підриваюся зі свого місця. Хочу погасити вогонь, який палає всередині, але не можу. Впевнена, мій погляд зараз краще тисячі слів. Я ненавиджу усіх. Але більше всіх - Даміра.

 - Я хоча б не сплю з чужими чоловіками, - люто відповідаю так званій «подрузі». Вона з легкою усмішкою за мною спостерігає, - а ти... Повія! У тебе все на лиці написано, Ліля.

Згодом не витримує і вона.

 - Ти ніколи не могла дати йому те, що він просив!

 - Та звідки тобі знати?! Хто ти взагалі така, щоб мене засуджувати?!

 - О, - простягує знущально, - я знаю як ніхто інший, Діаночко, що йому потрібно. Він коли зі мною спав, жодного разу про тебе не згадав. Лише казав, яка я молодець. І як йому добре зі мною, - а в очах грає жага помсти. Але що я їй зробила, щоб зараз таке у відповідь отримувати?

Не можу більше тут знаходитися. Це приміщення на мене давить. Стискає в невидимих обіймах, тримаючи за шию.

Вибігаю на вулицю. Телефон дзвонить одразу ж, як відходжу від кафе на велику відстань. Дивлюсь на екран. Коханий. Пішов ти, коханий... Далеко.

Вимикаюсь. Дзвінок повторюється. І так до тих пір, поки поруч не зупиняється чиясь машина. Чорна, велика. Дивлюсь, але нікого у вікнах автомобіля не бачу. Мабуть тому, що вікна тоновані.

Але коли з неї виходить чоловік, я одразу є його впізнаю. Права рука мого чоловіка. Яка іронія.

 - Діана Володимирівна, Дамір Олексійович просив передати вам слухавку. Сказав, що ви не берете своєї. Тому ось, тримайте, - і з таким же відчудженим поглядом простягує свій телефон.

Дамір вже на зв'язку. Слухає все, що каже Федір. Я б здивувалася, як би мій чоловік не контролював всіх і все.

 - Чому ти береш телефон, Діана?! Ти де взагалі знаходишся?! Чому не в кафе?!

Усміхаюсь. Це вже звучить цікавіше. Звідки він знає, що я не там?

 - Звідки знаєш?

 - Бо я сюди приїхав, а тебе немає.

Зрозуміло. Ну, тоді...

 - Можеш поспілкуватися зі своєю коханкою. Я впевнена, вам є що обговорити.

На тому кінці роздається тиша. Ніхто мені не відповідає, а мені це і не потрібно. Я вже для себе все вирішила.

 - Нікуди не йди від Федора. Я скоро буду.

 - Та пішов ти! - все ж наважуюся сказати, але він вже вимикається, тому я не встигаю. Ненавиджу!

Повертаю телефон чоловіку. Він дивиться на мене дивно. Наче я якусь дурню сказала.

Ми стоїмо так хвилин десять. І лише потім я чую, як до нас їде машина. Відчуваю всім тілом, що це мій чоловік. Це зараз цей зрадник сюди приїхав!

Я повертаюсь, зустрічаю злим поглядом Даміра. Він ніяк не реагує. Просить Федора нас залишити наодинці. Сам встає поруч зі мною. Дивиться довго. Мовчить. Мене це вбиває.

І я вирішую, що годі. Мені не потрібні виправдання, хоча сумніваюся, що він би став виправдовуватися переді мною.

 - Я була в кафе. З Лілею, - починаю, спостерігаючи за його реакцією. Але йому всеодно. Навіть пальці не рухаються. Ми застигаємо.

 - І що? - все ж видавлює з себе через декілька хвилин мовчання.

 - Вона мені дуже цікаву історію розповіла... А мене ось що цікавить, Дамір...Вона краща за мене? Навіщо ти так зі мною? Невже я на це заслуговую? Побачити іншу жінку в нашому ліжку? - він дивиться на мене так, наче я божевільна. В його очах немає ніякого жалю. Лише розрахунок.

- Ти не розумієш куди потрапила. Тобі без мене не впоратися. Не вижити, - я не можу повірити в те, що він тільки що сказав. Невже це дає йому право на зраду? Я його дружина!

- Справді?! - підвищую голос, як тільки чую його останню фразу.

- Так, - спокійно відповідає, - ти так і залишилася дівчиною без імені, яку я викупив на аукціоні. Ти моя власність, Діано. І ніщо цього не змінить. Закінчуй істерику, ти нікуди не підеш. Я тебе не відпускаю.

 - Я тебе ненавиджу, чуєш?! Я тебе покохала, Дамір! По-справжньому! А ти... Ти зі мною так вчинив... Гори в пеклі! Ти на це заслуговуєш!

Чую його сміх у відповідь. Він не сприймає мої слова серйозно. Для нього це гра. Не більше. 

 - Годі. Мене не цікавить твоя думка. Ліля сьогодні є, завтра немає. Інше діло ти. Дружина. Хазяйка дому. Мені ці істерики не потрібні. Ти знала, на що підписувалася.