Глава 1.3

Після нашої розмови Дамір каже, що йому треба поїхати у справах. Та я чудово розумію, що ці справи пов'язані з тим, що сталося сьогодні. З тим самим незнайомцем.

Я заварюю собі каву, поки погляд постійно зупиняється на дверях. Я чекаю його. Хоч дзвінка. Але нічого не відбувається. Тоді я пишу Лілі, яка відповідає одразу ж.

Діана: Привіт. Дамір тобі не дзвонив?

Справа у тому, що Ліля вже довгий час працює секретарем в фірмі Даміра. Коли я почала жити у нього, вона вже працювала там. І так вийшло, що ми стали подругами.

Лілія: Ні. А що таке? У вас щось сталося?

Ліля завжди цікавилися нашими стосунками з Даміром. Іноді це могли бути настільки докладні розпитування, що мені ставало не по собі. Але я сприймала це нормально.

Діана: Та ні, все добре. Дякую за відповідь.

Через секунду мені приходить відповідь від подруги:

Лілія: Не хочеш завтра зустрітися? Мені потрібно тобі щось розповісти. Це важливо, тому якщо у тебе немає ніяких важливих справ, чекаю тебе у нашому кафе.

Ще з початку нашої дружби Ліля сказала мені, що нам треба знайти якесь «своє» кафе, куди ми б могли будь-якої миті прийти та якщо щось станеться, написати повідомлення і кожна з нас одразу зрозуміє, де знаходиться «наше» місце. Я тоді погодилась, бо то справді була чудова ідея. І я розуміла, що Ліля має рацію.

Діана: Якщо важливо, то я не проти. До завтра.

Вона читає моє повідомлення, але нічого не відповідає.

Я йду до кімнати, яку, як вже гадала, встигла забути.

Відчиняю двері власним ключем, який віддав мені Дамір. Так, це його квартира, але в цю кімнату він не заходить. Тут всі мої спогади. Він власноруч зробив її для мене. Та я заборонила сюди заходити, бо не готова когось пускати у власні думки.

Тут зберігаються усі спогади, які мені вдалося забрати зі своєї минулої квартири. Фото, альбоми, речі. Тут я проводжу більшість свого вільного часу.  Наодинці. З самою собою.

Беру до рук старе фото, яке ледь колись не згоріло. Тут моя молода мати та батько. Брат, який зник після їх смерті. А поруч стою я, ще дуже маленька. Навіть не підозрюючи, що на мене чекає у майбутньому.

Я пам'ятаю своїх батьків, але однієї ночі вони зникли. Тоді мені було сімнадцять. Мій брат також зник через тиждень після їх смерті. А мене у вісімнадцять років забрали якісь покидьки, які запевняли, що у моїх батьків були великі борги. І що я повинна їх віддавати. А коли зрозуміли, що у мене нічого немає, відправили на аукціон, де мене і викупив Дамір.

Пройшло три роки з тих пір, але я досі пам'ятаю ті дні, наче це було вчора. Таке неможливо забути, навіть якщо дуже хочеться. Дамір намагався знайти мого брата, але його спроби не увінчалися успіхом. Він сказав, що хлопець або помер, або утік до іншої країни. Далеко. Назавжди.

Сльози знов починають бігти по моїх щоках. Мені вмить стає холодно. Коли я згадую про ті кошмарні події, які довелося пережити, не можу стримати емоцій. Стаю знову тією маленькою дівчинкою, яка залишилася одна.

Повертаю фото на те місце, звідки взяла. Дивлюся знову на кімнату. Гадаю, саме час розповісти Даміру про своє минуле. Він заслуговує про це знати, бо стільки для мене зробив і продовжує робити.

Закриваю кімнату на ключ, проходжу до нашої спальні. Йду у душ. Чоловіка усе ще немає. Навіть коли повертаюся до кімнати, не чую його голоса. Хоча вже десята година вечора.

Він приходить десь о дванадцятій ночі. Я роблю вигляд що сплю, але насправді прислуховуюсь до кожного кроку. До його важкого дихання. І коли вдихаю носом повітря, відчуваю якісь парфуми. Не чоловічі. Жіночі. Солодкі. Знайомі. Але не можу згадати, хто саме такими користується.

Голова починає працювати в тисячу разів швидше. Невже я була такою сліпою, що нічого не помічала раніше? Поки він приймає душ, я тихенько встаю з ліжка і підходжу до його речей. Телефон. Сорочка.

Спочатку беру одяг, пильно його оглядаю. Находжу ледь помітний слід від жіночої яскраво червоної помади. Мені стає лячно від своїх здогадок. Тому відкладаю сорочку подалі від себе, на місце, де її залишив чоловік. Беру телефон Даміра. Пароль я знаю напам'ять. Дата нашого весілля. Дивно, але він так вирішив.

Мене усе влаштовує, я навіть починаю гадати, що мені все це здалося, як тут натрапляю на велику букву «К» після якої стоїть крапка. Не розумію, чому номер не підписаний повністю. Дамір таке не полюбляє.

Але коли відкриваю переписку, то у той же час усе стає зрозумілим. Це жінка. Вона пише Даміру кожен день. Кожну годину. Я встигаю прочитати лише кілька повідомлень, які на перший погляд зовсім звичайні, як телефон із моїх рук виривають і я опиняюся віч-на-віч зі своїм чоловіком. Я навіть не помітила, як він закрив кран та вийшов з душу.

Дамір дивиться так, наче я його зрадила. Та що такого я зробила? Лише вирішила перевірити свої здогадки.

 - І що це було, Діано? - він відкидає телефон на ліжко, а сам підходить до мене, крок за кроком, - не хочеш пояснити, якого... Ти лазила у моєму телефоні?

Голос його достатньо спокійний, але я знаю, що це усе обман. Насправді він злий. Дуже злий.

 - Просто тобі дзвонили, я взяла телефон і...

 - Хто мені дзвонив? Святий дух? Не смій мені брехати, Діана. Я все бачив своїми очима.

Чорт. Який він...

 - Знаєш, я теж все бачила! - починаю свій наступ на нього, - помаду на твоїй білій сорочці, повідомлення від якоїсь букви «К» з крапкою у кінці. Це що?!

 - Ти думаєш, я повинен тобі щось пояснювати? До речі, питання з тими покидьками вирішено. Більше вони до тебе не підійдуть, - ігнорує моє питання, підходячи до нашого ліжка.

 - Та плювати я хотіла на них! - не стримую голосу, кричу на чоловіка. І знаю, що він це так не залишить.

І не помиляюся. В одну секунду він опиняється поруч і хапає мене під лікоть. Веде до виходу із кімнати.

 - Я тобі не обіцяв нічого, зрозуміла? - від такої зміни настрою мені стає погано. Виявляється, я хороша дружина до тих пір, поки мовчу?