Глава 1.2

Я приїжджаю додому через годину. Коли підіймаюсь на потрібний мені поверх, одразу згадую незнайомця. Мені всеодно, що Дамір ображений і злий та не хоче зі мною розмовляти. Ми маємо поговорити, бо це стосується нас самих.

Відкриваю двері, заходжу до квартири. Підозріло тихо. Я прислухаюсь, чи точно мій чоловік вдома. І з полегшенням видихаю, коли розумію, що він всього лише приймає душ. Але я мала переконатися в цьому.

Знімаю верхній одяг, відкриваю двері нашої спальні, згодом шафу та беру свій улюблений чорний шовковий халат. Дамір з'являється на порозі кімнати як раз тоді, коли я сиджу перед великим дзеркалом. Я бачу його у відображенні. Але нічого не роблю, навіть не рухаюсь.

Він мовчки, повільно підходить до мене. Його руки опиняються на моїх плечах, погляди зіштовхуються в німому поєдинку. Одна рука чоловіка торкається мого волосся, але так невагомо, наче боїться, що зараз я злякаюсь і втечу. Іншою рукою він повільно проводить по моєму обличчю, торкається щоки. Я закриваю очі.

Але коли відкриваю знову, його вже поруч немає. Дамір сидить на нашому ліжку і не зводить з мене очей. Я повертаюсь до нього обличчям. Також досліджую своїм поглядом.

Він не витримує перший:

 - Що сталося, Діано? Чому сумуєш? Невже через мою матір?

Посміхаюся, коли він згадує Альбіну Анатоліївну. Та хіба можна таке думати? Щоб вона мені щось зробила, якось образила... Якась маячня!

 - Ні. Твоя мати тут ні до чого, - все ж відповідаю, бо бачу, що він чекає, а все тіло за одну мить стає неначе камінь, - на мене напали у провулку. Я подумала, тобі варто про це знати.

Коли закінчую, то підіймаю очі. Але краще б я цього не робила. Погляд Даміра палає вогнем, а сам чоловік стискає руки в кулаки.

 - Він сказав, щоб ти не ліз, куди не треба, - продовжую майже пошепки, - і що ми усі постраждаємо, якщо ти не зупинишся. Мені цікаво, Даміре, куди ти потрапив?

Він не рухається, а після моїх слів різко підіймається з ліжка. Підходить до мене.  Сідає навколішки поруч, біля ніг. Голову не підіймає. Я вивчаю поглядом його темне волосся, гарні пальці, накачані руки та тіло, м'язи на якому напружуються, коли він нервує. Мій чоловік красень. Але зараз він не схожий сам на себе.

 - Діано, повір мені, - нарешті починає, але так тихо, що мені доводиться нахилитися, щоб зрозуміти сенс, - ці люди погані. Вони вбили мого дядька п'ять років тому. Це були вони. Я так довго їх шукав і, нарешті, знайшов.

Не можу повірити. То він вирішив помститися?!

 - Дамір... Ти взагалі розумієш, як це небезпечно? Для твоїх батьків, для мене... Я не хочу знову на аукціон. Я хочу жити вільно. Ти мені це обіцяв!

Він схиляє голову знову, яку до цього підняв, щоб подивитися мені в очі. Я ігнорую його погляд. Мені боляче. Дуже.

 - Зрозумій мене, сніжинко, - я здригаюся усім тілом від знайомого звернення, - я не можу по-іншому. Або так, або наша сім'я буде жаліти усе життя. Тобі це потрібно?

 - Ні, мені це ні до чого. Але ж ти казав, що цього більше не буде у нашому житті! Що ти тепер не займаєшся цими справами. Лише бізнес. Без криміналу.

Дамір відвертається. Мені хочеться схопити його за руку, повернути назад, до себе. Але я нічого не роблю. Дивлюся йому в спину, бо здається, якщо зараз торкнуся, то отримаю опік. В серце.

Чоловік, так нічого і не сказавши, встає з ліжка. Йде геть з кімнати, навіть не дивиться на мене.

Я йду слідом. Мені не віриться, що це повернулося! Не віриться. Та я і не хочу вірити. Бо звикла жити у власних ілюзіях.

Дамір мовчки дістає з холодильника холодну воду. П'є. Я зупиняюсь поруч з ним. Дивлюся у вікно. Намагаюся відволіктися від тих думок, які заполонили мій мозок, мою голову. Виходить, чесно кажучи, паршиво.

 - Це надовго? - видихаю цю відповідь йому у плече. Дамір завмирає.

 - Тобто ти згодна?

Дивиться на мене з підозрою.

 - Так, я згодна, Даміре. Що мені ще залишається? Ти навіть не спитав. Лише змиритися можу. Хай буде так.

Чоловік, здається, не вірить власним вухам.

 - Але чому, Діана? Чому ти не пішла від мене?

 - Ну, по-перше... Мені нема куди йти, - намагаюся перевести усе в жарт.

 - Ти зрозуміла про що я. Ти могла б піти до моєї мами, вона б допомогла. Але ти залишилася поруч зі мною. Ти стільки пережила, Діано. Але ти поруч, хоча я знов туди вліз. Хоча тобі погрожували сьогодні. Доречі про це. Я знайду того покидька. Навіть не сумнівайся.

 - Бо я тебе покохала, Дамір, - підходжу до нього, торкаюсь двома пальцями підборіддя, а згодом нижньої губи. Він в той же час підхоплює мене, саджає на кухонний стіл.

Його губи торкаються моїх. Ми цілуємося. Наче одне дихання на двох. Він випиває мене до дна. А я подумки додаю, що завжди його кохала. Завжди. І що він не дізнається про нашу першу зустріч, яка сталася набагато раніше...

Дякую за зірочки! Нагадую для тих, хто тільки но натрапив на мою книгу! Буду вдячна вам за зірочки і коментарі, бо це мій стимул писати далі.