Глава 1

За день до основних подій

 - Діана, сонечко! - мама, а вона ж свекруха, обіймає мене, як тільки я підходжу до неї. Починає мене заспокоювати, хоча нічого страшного не сталося. Ми лише посварилися з Даміром. Знову.

Останнім часом це стало нашою традицією. Ми постійно сваримося. Він каже мені, де я помилилися та просить його зрозуміти. І я розумію. Адже я його дружина. Матір його майбутніх дітей. Я його кохаю. А він мені доводить, що кохає мене.

 - Мам, чому він такий? Невже я щось роблю не так? В чому моя помилка? - з надією заглядаю в чужі, але рідні очі. Мама нічого не відповідає. Лише задумливо дивиться на мене. Складається враження, наче думає, сказати мені щось або промовчати.

Так склалося, що батьки Даміра прийняли мене з теплотою. Якщо до цього я гадала, що мені немає місця в їхньому домі, бо у мене немає нікого, то тепер ці думки розвіялися наче хмари. Зараз я розумію, що Альбіна Анатоліївна - найкраща мама і мені дуже пощастило її зустріти.

 - Ти все робиш правильно, доню. Мій син просто зарозумілий егоїст. Думає лише про себе. Але ти його і так вже змінила за весь цей час. Раніше це нікому не вдавалося, - начебто ці слова мають заспокоїти, але у мені підіймають ще більшу бурю.

Я відходжу від жінки, сідаю на край дивану. Дивлюся в одну точку. Думок багато. Питань теж. А от відповідей... Їх взагалі немає.

 - Він викупив мене, мамо. На аукціоні. Ви це чудово знаєте. Також знаєте, що я навіть батьків своїх ніколи не бачила. Я ніхто і звуть мене ніяк, якщо казати правду. Та ви всеодно мене прийняли. Чому?

Затримую дихання в очікуванні відповіді. Мама спочатку не реагує. Згодом важко вдихає. Дивиться на мене своїми сірими очима, де відображається уся її біль.

 - Ти чудово знаєш, що у нас була донька, яка загинула. Нещасний випадок. Але усе було не так... Її вбили. Хтось жорстоко познущався з нашої дитини. І ми до цього часу не знаємо, хто це був. І не можемо дізнатися, хоч і намагаємось. У вас з нею схожі долі. Над тобою також довгий час знущалися, ти не мала підтримки та потребувала допомоги. І ми тобі її дали. Головне... Будь завжди поруч з Даміром, навіть якщо здається, що це кінець. Навіть якщо він поводиться як дурень. Навіть якщо хочеться тікати. Бо він тебе оберігає і завжди буде це робити. Не забувай про це ніколи, Діана, - я не стримую сліз. Вони ллються по щоках, падають на ідеально чисту підлогу. Але я не можу більше тримати це у собі.

Але тим не менш, я киваю. Бо повністю з нею згодна. Дамір мене захищає, це дійсно так. Він мене врятував від тих покидьків, які хотіли мене вбити. Але чому мені здається, що жінка щось не договорює? Погане передчуття.

 - Дякую тобі, мамо, за твою підтримку. Ти завжди поруч, хоч і не рідна мені, хоч і не забов'язана. Я це ціную. Дуже.

Вона лише посміхається у відповідь. Знов торкається мого волосся, гладить мене неспішно. Я закриваю очі. Хочу знов відчути себе маленькою дитиною. Дівчинкою. Принцесою.

Виходжу від мами Даміра з піднятим настроєм. Вона знову заряджає мене на позитив. І я за це їй дуже вдячна.

Коли повертаю у темний провулок, одразу ж відчуваю, що зробила помилку. Та вже стає пізно. Мене хтось хапає за руку, до рота притискають якусь хустку, а згодом я відчуваю спиною щось прохолодне. Це стіна.

 - Передай своєму чоловікові, щоб він не ліз туди, куди його не просять. Бо постраждає твоє чудове лице. І йому тоді вже буде не до жартів, - якийсь чоловік притискає мене до старої, жахливої стіни, а на його обличчі видніється чорна пов'язка. Я можу розгледіти лише чорні, як ніч, очі.

Я відчуваю всім тілом, що зараз він посміхається. Йому подобається те, що я не можу нічого зробити. Моя безпомічність. Це дратує.

Мені було б страшно, якби до цього я не була у різніх борделях та притулках. Для мене це вже давно пройдений етап. Але іноді кошмари можуть приходити, коли наступає ніч.

 - Добре, - на диво, мій голос звучить дуже спокійно, - я передам своєму чоловікові, що ви побажали йому здоров'я і довголіття. Правильно почула?

Усміхаюсь. Не очікував?

Через секунду відчуваю, як до грудей приставляють ніж. Він гострий. Металевий. Дорогий.

 - Мені твої понти до одного місця, кралю. Ти не з тим жартуєш, - він трохи надавлює гострим кінчиком ножа, так, щоб я відчула, наскільки він серйозно.

Тихо вдихаю. Так, буде важко...

 - Мені твої теж, - прямо дивлюсь на нього і ми зустрічаємося поглядами, - якщо щось не влаштовує - піди і скажи Даміру. Мені то що? Ти вважаєш, моє життя так сильно його хвилює? Помиляєшся.

Незнайомець знову усміхається. Але тепер зацікавлено. Йому цікаво, на що я спроможна.

 - Це ти помиляєшся, якщо думаєш, що йому до одного місця. Ні... Він тебе високо цінує. Тому і мовчи. Тобі ні до чого сюди лізти. Лише своєму чоловікові скажи, щоб теж не ліз. Бо постраждає сильно. Навіть і пальцем не встигне поворухнути, як і до нього доберуться.

Кров холоне в жилах від такої промови якогось незнайомця з ножем. Але я мовчки киваю. Він правий. І він не бреше...

Ніж акуратно прибирають від мене. Я можу знову спокійно дихати. Незнайомець зникає, наче його ніколи і не було, наче це був лише мій сон, якась ілюзія.

Склалося таке враження, начебто раніше я десь зустрічала того незнайомця з провулка. Але не можу згадати, де саме.

Я виходжу з провулку, не можу повірити, що це відбувається зі мною. Я ж гадала, що усьому кінець. Що Дамір більше ніколи не дасть відчути мені це знову. Але я помилялася. Я відчула... І тепер мені дуже лячно. Але не за себе. За чоловіка. Я не знаю, у що він вліз, але це дуже серйозно.

Звісно, робота Даміра не була такою безпечною, але раніше мені хоча б ніхто не погрожував. Багато людей знайомі з моїм чоловіком, його бояться, поважають. Але ті люди, з якими він вирішив співпрацювати, явно не такі. І їм потрібно зовсім інше... Але що?

Буду вдячна за ваші коментарі і зірочки! Саме завдяки цьому є стимул писати далі.