5

— Й хто тебе так побив? — пробуркотіла Аліса, спостерігаючи, як зализую рани.

Лісенський виявився мастаком до бійок. Навіть гадки не мав про такі вміння скромного антиквара. Він же постійно в лавці сидів чи над реставрацією якоїсь старої диковинки.

— Дан, — тихо відізвався, плескаючи в лице холодну воду. — Хотів вибачитись перед Кріс, а він приперся.

— Приперся?

Вона дістала з аптечки необхідне для обробки ран й прийнялась чаклувати над розбитою губою. Під оком красувався свіжий синець. То перший раунд, де я програв у цій сутичці за серце Кріс. Здаватись звісно ж не збирався, хоча варіант завдати колишній болю знаходився поруч. Просто потрібно допомогти Алісі досягнути ще більшого успіху, тоді Христина лікті кусатиме. Не раз за час наших відносин вона лаяла колишню кращу подругу та побивалась через свої невдачі.

— З величезним букетом ромашок, — проскрипів, — де він тільки їх надибав…

На співбесідницю жаль глянути. Її зв’язок з Лісенським я розумів чудово, вона його колишня, а ще спала декілька разів зі мною. Заміж за прискіпливого психа-антиквара та не вийшла, хоча хвасталась всім, що ввійде в його сім’ю та народить дітей. Все скінчилось крахом, як й мої відносини з Кріс.

Ще стримував злість на Алісу, хоч не поспішав покидати її квартиру. Щось тримало тут, окрім фінансових проблем, бо платити за ту оселю, де я мешкав разом з колишньою, змоги не мав. Поки використовував ту, що зруйнувала частину мого життя, а потім… Хто-зна які випробування доля підкине.

— Вони злигались, — відійшов до раковини, притискаючи вату зі знезаражувальним препаратом, — він порадив мені триматись від його дівчини якнайдалі.

Аліса видала звук, який важко описати словами: то суміш якогось белькоту, то здавлений хрип горлом. Вона затремтіла, а пляшка з ліками полетіла прямо у дзеркальну гладь.

— Він ту шльондру до рук справді прибрав?

Той писк, що переходив в інший звуковий діапазон, який чули тільки собаки, або люди з дуже хорошим слухом… Амброзія!

***

Данило спав міцно, ніби ми не коханням займались, а розвантажували товарні вагони. Я лежала на його грудях, прокинувшись серед ночі. Спав він тихо, грудна клітина повільно здіймалась в такт його дихання, а ще я чула його серцебиття — заспокійливу мелодію для вух.

Дан — незрівнянний. Незрівнянний у турботі про мене, у коханні… Скрізь. Ця ідеальність лякала мене, як й погляд яким він майже пожирав, коли танцювала для нього. У очах Лісенського — захват помножений на власницьке «Це моя кохана. Вона належить тільки мені».

Знову пішли розмови за весілля, знову домагався докопатись до мого тривожного настрою. В темряві мені все ще мерехтіла якась стара розкопана могила, картинка з якогось серіалу, що відповідала моїй дійсності.

Думала за всі можливі варіанти майбутнього.

«Нащо Олегу ті кістки? Він десь заручився підтримкою когось впливового, де ж таке бачили, що принесли кістки й попросили зробити ДНК?»

Те, що він десь міг мати прядки мого волосся — правда. Хоч ми з Дашею намагались тоді видрати ту квартиру до блиску, після того, як слідство скінчилось. Але… Такі як він, певно, мають сховища речей. Одне віднайшла особисто, коли полізла витирати пил у ванній на шафці. Ставши на високий табурет тоді я помітила, що плитка висіла криво, а потім виявила — то все прикриття для коробки з речами. Подумала: «Олеженька заначку там ховає».

У той час свого юного життя бажала набір крутої косметики від бренду одного з популярних блогерів на Ютубі. Мені не вистачало, щоб придбати його, якихось півтори тисячі. Тоді, потерши долоньки, з єхидною посмішкою, полізла до скриньки Пандори. Знайшла декілька прядок волосся, золоті прикраси, документи й… Зуби.

Тоді ледь не травмувалась серйозно, коли брякнулась на підлогу, бо ноги від здивування підкосились. Потім вже, вивчивши чужий паспорт, збагнула: вони належали якійсь зниклій безвісти, оголошення з фотографією якої часто розклеювались на зупинках та стовпах, часто подавались в газети родичами.

То час перших здогадок, слідкування за колишнім та змоги побачити його «у справі». Такі речі зазвичай романтизують у фільмах чи кіно й книгах. Сучасна культура прищеплює любов до маніяків та психопатів, чого тільки вартувала розмова першокурсниць про їх краша з популярного горору. Головного вбивці, що мав лик актора, геніального у своїй грі, жесті, діях, словах. Нічого то не «романтично» коли доводиться брехати, щоб вижити й бачити той вогник манії в очах душогубця. От тільки любов випаровується, коли стаєш жертвою чергового нарциса — темного поріддя суспільства. То все страшні речі. Надто страшні, щоб пережити їх й залишитись неушкодженим, як морально, так й ментально.

«Можливо Олег досі вважає мене своєю і виходить: я зраджую йому з Даном? — подумала, малюючи черговий малюнок на міцних чоловічих грудях. — Але ж Яна померла давно. Для всіх. Для мене в тому числі».

Підвелася, щоб розгледіти Лісенського, вчергове замилуватись ним й спіймала себе на дивному відчутті: з однієї сторони цураюсь його через своє минуле, підозрюю у всіх бідах світу та недовіряю, з іншої — все більше й більше поринала в той вир під назвою «Данило». Він — заборонений раніше фрукт, смак якого скуштувала й вподобала.

Сіла на краю, повернувшись до нього обличчям. Шовкове покривало сповзло, відкриваючи тіло. Господар будинку просив не надягати нічну сорочку.