Розділ 43.

Кароліна.

— Що це, Назаре?

Доводиться двічі повторити питання, перш ніж Горський відривається від телефонної розмови.

— Я зайнятий. Вирішимо все завтра, — помітивши в моїй руці знайому теку, Назар скидає виклик. — Це одна з причин, чому я прилетів додому.

— Захотілося особисто насолодитися моїм болем? — гірка усмішка розтягується на моїх губах.

— Нісенітниці, — без краплі веселощів відбиває Горський.

— Хіба? — Гортаю ще раз привезені чоловіком папери. Тут є і свідоцтво про розірвання шлюбу з позавчорашньою датою, і нотаріально завірений договір про розподіл майна, дарчі на моє ім'я, довіреність тощо. — Не можу повірити, що ти насправді утнув усе це за моєю спиною.

— Я маю подбати про тебе. Це першорядний обов'язок як твого чоловіка.

— Не верзи дурниць. Якщо вірити цьому папірцю, — трясу свідоцтвом про розлучення, — ми вже дві доби один одному чужі люди.

— Проста формальність.

— Розлучення — не формальність, Назаре, — вигукую я. — Інакше люди по десять разів на день розлучалися б або одружувалися одне з одним.

Емоції повільно випалюють мене зсередини. Друковані літери поступово зливаються в одну суцільну розмиту пляму. Нічний жах стає дійсністю. Самотність постукала у мої двері.

Коханий чоловік одним махом перерізав усі нитки, що сплітали нас останні п'ять років.

— Я не роблю тебе щасливою, Веснянко. Більше ні, — шепіт Горського діє як подразник.

— Припини казати та вирішувати все за мене.

Гачу кулаком по комоду з несамовитою силою. Дзвенять скляні флакони парфумів, заховані в ящик від згубного сонячного світла. Мені набридло постійно безвільно підкорятися його авторитету. Цього разу він не правий. Розлучення – не вихід.

— Хіба тобі до вподоби теперішнє життя? — Голос Горського видає справжні емоції. Чоловік обурений, роздратований, рішучий. — Чи подобається тобі жити тут, поки я в Німеччині?

— Не подобається.

— Мені теж, тому я й ухвалив таке рішення, — Назар киває у бік паперів. — Більше не треба на  мене чекати, не треба переживати й хвилюватися де я, або що зі мною. Повна свобода, Каро.

Сльози водоспадом котяться по щоках. Я не можу повірити, що саме він каже все це. Куди подівся той Назар, який казав «я тебе кохаю» всупереч моїм депресіям? Де той чоловік, який обіцяв оберігати та бути поряд зі мною аж до самої старості? Де мій справжній чоловік? Де мій коханий Назар?

Схрещую руки на грудях. Гладжу правою стопою ліву ногу. Кусаю власні уста, аби не заревіти мов поранений звір.

— Усе, що ти заробила, лежить на вказаних рахунках, — Горський ходить кімнатою, розповідаючи докладніше про написане в документах. — Я не чіпав жодної копійки. Щомісяця приходитиме фіксована сума, аби покрити поточні витрати та ти нічого не потребувала, якщо з роботою будуть проблеми. Будинок, машина, коштовності також залишаються в тебе.

— Відкупаєшся? — хмикнувши, дивлюся просто на чоловіка.

Виправлення. На ексчоловіка.

— Пропонуєш лишити собі, що належить тобі?

— Мені начхати на все це. — Жбурляю папери в обличчя чоловіка. — Все, чого мені насправді потрібно, це наше старе життя. Де ти і я разом, як подружжя.

— Каро, — Назар наступає на документи, що валяються долі, підходить до мене впритул. — Веснянко.

Чоловіча гаряча долоня торкається мого плеча.

— Не чіпай, — гарчу я, нахиляючись ближче. — Я тебе ненавиджу, — ридаючи в чоловічі груди, чіпляюсь пальцями за тканину футболки.

— Каро, я не можу бути з тобою, на жаль. Не можу, поки мій син там.

— Син, син, син... Як я втомилася від того... — скидаю руки чоловіка, відступаю вбік. — Думаєш, я нічого не розумію, Назаре? Думаєш, я настільки егоїстка? — переступаю свідчення про розлучення, наче воно отруйне. Сідаю на край ліжка, підтискаю коліна. Пальцями витираю мокрі щоки. — Та я сотню разів приміряла на себе твою шкуру. На твоєму місці мені б дуже хотілося, аби на мене вдома завжди чекала кохана людина.

— А якби знала, що кохана людина не щаслива, як би вчинила? Все одно просила б чекати тебе?

Назар сідає поряд. Ми дивимося один одному в очі, намагаємося там побачити бодай крихту розуміння наших переживань та страждань. Кожен по-своєму правий і неправий одночасно.

Якби Назар не прийняв свого сина, я б, напевно, якоюсь мірою розчарувалася в ньому як у людині. Він вміє по-справжньому любити, для нього дійсно важливі кровні тенета. Заради добробуту брата він готовий розбити собі лоба, а заради щастя дружини здатний перевернути гори.

А зараз перед ним дитина, яка в силу генетичної несправедливості страждає на сильну недугу. Не кожен чоловік готовий брати на себе відповідальність за таку малечу. Тим паче коли довгий час навіть не підозрював про її існування.

Мій мозок навмисно відкидає із цього конструктора жінку, яка є матір'ю цього хлопчика. Аннет готова багато на що. Про це говорить не лише моя інтуїція, а й показує практика. Якщо ця жінка потрапляє до когось в голову, то шлях лише один – божевільня.