Розділ 36.

Кароліна.

Попри часті візити подруг, усі новорічні свята я проводжу виключно у нашому з чоловіком будинку. Подорожую з ноутбуком по всіх кімнатах, безперервно перебираю якісь речі, оглядаю з усіх боків меблі та побутову техніку, одним оком поглядаючи на телесеріал у комп’ютері.

Будь-які статуетки, рамочки, старі ключі, телефони, пледи та таке інше, що збирається в будинку з блискавичною швидкістю, підлягають жорсткому розбору та категоризації з мого боку. Щось безжально викидаю, щось акуратно складаю в ящики, аби потім передати через Іру на благодійність.

За словами Марії, яка надивилася різних інтерв'ю з психологами по телевізору, таким чином я, скоріш за все, намагаюся через фактичний порядок у шафах та комодах упорядкувати думки у власній голові.

Я не знайшла, що їй відповісти на це. Можливо, й так. А може й ні. Не знаю. Я взагалі ні про що не можу стверджувати, напевно, останнім часом. Мої стереотипи руйнуються, перебіг життя змінюється. Стільки одночасних змін валиться на голову, що я ледве встигаю нормалізувати дихання, не кажучи про щось більше.

Рожеві окуляри, в яких я звикла жити все своє життя, поступово розсипаються на уламки, залишаючи на моєму тілі та в душі глибокі рани. Те, що раніше я вважала нормою поведінки (допомога чоловіка з моїми проблемами в харчуванні, його постійна присутність на моїх показах, його турбота та увага), тепер я відношу до категорії «магічне та неймовірне».

  Навіть проста та чесна розмова між нами відтепер це щось із галузі фантастики. Як ми дійшли до такої точки? Яким чином з божевільних закоханих ми раптом стали подібні  до чужих людей?

Ми більше не можемо говорити відкрито та відверто один з одним. Нам постійно заважає страх та скутість. Ми боїмося розкрити свої справжні почуття перед своєю половинкою, бо знаємо, що своєю чесністю обов'язково поранимо іншого. А ще є страх розчарувань, що друга половина не виправдає наших очікувань.

Я не можу змиритися з сином Назара, заради якого він готовий навіть серед ночі мчати в лігво до іншої жінки. Назар не може через мою забаганку викреслити маленького хлопчика, який цілком можливо залишиться його єдиним сином.

Це таке замкнене коло, з якого ні я, ні Горський не бачимо виходу.

Олександра стверджує, що з будь-якої ситуації є вихід. І навіть не один. Просто ми з чоловіком все ніяк не наважимося подивитися правді у вічі.

Перший варіант у нашому випадку — це розлучення та життя нарізно. Кожен із подружжя належить тільки собі та відповідає лише за себе, не оглядаючись на партнера.

  Другий — це вдвох, тримаючись за руки, через біль та нерви одне одного, через ревнощі та недовіру, через страх та прийняття йти до світлого майбутнього. Воно може наступити через місяць, може через рік, а може не статися ніколи.

Обидва варіанти не дарують гарантію на щасливе життя аж до смерті. Обидва варіанти досить ризикові та по-своєму авантюрні.

Коли я думаю про розлучення, мене миттєво кидає в холодний піт. Я не можу уявити себе поза стінами цього будинку, без номера Назара на швидкому наборі, без його імені та прізвища моїх робочих контрактів. Взагалі не уявляю як це – самотнє життя. Як взагалі можна побудувати нормальне життя без коханої людини? Я почуваюся нібито графин без ручки, машина без паливного насоса, телефон без акумуляторної батареї.

Другий варіант теж не відгукується радістю та позитивом. Як уявлю, скільки ще попереду на мене чекає таких хворобливих сцен, як була в столичному аеропорту. Ревнощі, агресивність, біль, страждання — цей коктейль може не лише викликати протест чи опір у моїй поведінці, але цілком імовірно може загнати мене повторно до одного з лікувальних закладів.

Боже, як складно це все. Як нестерпно.

Сьогодні останній день мого затворництва та гри в Попелюшку. Я перебираю свій гардероб, звільняю вішаки від зайвого та давно неношеного. Паралельно дивлюся відео із нашої з Назаром весільної церемонії.

Посмішка та сльози не покидають мого обличчя. Сміюся над сумбурною промовою тата, який вів мене до імпровізованого вівтаря. Йому не вдалося приховати свого невдоволення, через мій поспішний шлюб з чоловіком, який на десять років старший за мене.

Знаходжу серед чоловікових костюмів той самий піджак, в якому він був на нашому весіллі. Огортаю свої плечі темно-синьою одежиною та сідаю на підлогу. Перемотую церемонію до того моменту, де ми з Назаром готуємося казати остаточне «так» і обміняємося обручками.

Заплющую очі та переношуюся туди. У заміському готелі серед хвойного лісу. На мені неймовірної краси весільна сукня від улюбленого дизайнера, на Горському — ідеально пошитий на замовлення костюм-трійка з жилетом та яскраво-червоним метеликом.

Ми з тоді ще нареченим стоїмо навпроти одне одного, пропалюємо один одного закоханими поглядами. Першим бере слово Назар. Витягає з нагрудної кишені невеликий аркуш паперу, на якому своїм дрібним почерком він написав свою обітницю.

  Горський серйозним, навіть трохи суворим голосом, іноді запинаючись, розповідає всім гостям весілля як уперше побачив мене на сторінках якогось маловідомого журналу. Це була реклама моєї тодішньої модельної агенції.

Перемотую промову Назара на самий початок та ще раз з насолодою смакую його хрипке «Кароліна підкорила моє серце своїм поглядом через сторінку».