Розділ 26.

Кароліна.

— Веснянко, я знаю, що час не зовсім вдалий. Але я не можу більше відкладати. Нам щось дуже важливе треба обговорити.

— Мені не подобається такий початок… Про що мова, Горе?

Назар упирається стегнами у підвіконня. Обводить поглядом білі стіни палати, чухає стомлено потилицю.

— Німецька клініка готова зробити операцію Мирославу.

— Та-а-ак, — поки тягну літери, відчуваю, як напружується кожен м'яз, кожне сухожилля в тілі. — Це ж наче... гарна новина?

— Я б сказав, чудова, — посміхнувшись, Назар стає похмурішим за хмару.

— На твоєму обличчі щось не видно радості.

Мені не подобається вираз обличчя чоловіка. Ця жалість, що плескається в його зелених райдужках, ріже без ножа. Схиляю голову вліво, ворушу беззвучно губами.

Не мовчи, заради бога, скажи хоч слово.

Сльози вкотре проступають у куточках очей. Я вже й так розумію, що друга частина цієї розмови розчавить мене, так само як гідравлічний прес тисне метал на звалищі. Інакше Назар би так не зволікав та вивалив усе як є.

У мовчанні, що навмисно затягується, я все більше стаю схожа на пихату та розсерджену індичку. Серце рветься з грудей, очі наливаються кров'ю, через рване дихання роздуті ніздрі, пальці стиснуті в кулаки. Чекаю, коли чоловік скаже хоч слово.

Титанічних зусиль мені коштує цей уявний спокій. Відчайдушно хочеться закричати на весь поверх лікарні. Моя ніжна шкіра вкривається червоними плямами. У вухах стоїть дивний писк.

— Та кажи вже, — ковтаючи невиплакану солону вологу, вимагаю я та стукаю кулаком по ковдрі.

— Зустріч із лікарем, який готовий прооперувати Мира, призначено на кінець грудня. Якщо консиліум з іншими хірургами пройде успішно, якщо будуть задовільні показники аналізів у дитини, то в десятих числах січня обіцяють провести операцію з видалення пухлини.

Тягну повітря через міцно стиснуті зуби. Більше не можу дивитись у вічі чоловіка. Розумію, до чого він хилить. Ось до чого всі ці розмови про охоронця, роботу та моє прагнення до мрії.

Підтискаю коліна до живота. Вдавлюю нігті в лінію життя, яка тягнеться через усю долоню. Наче зможе переписати всю мою долю, наче зможе бодай щось змінити.

— Я-ясно, — на видиху, абияк впоравшись з першою хвилею емоцій, шепочу я. — Коли їдете?

— Якщо лікарям не вдасться видалити пухлину повністю, знадобиться курс хімієтерапії, — заглушаючи моє запитання, тараторить чоловік.

Кусаю пересохлі губи та повторюю питання:

— Коли ти їдеш із ними?

Розгніваний тон мого голосу луною проноситься порожньою палатою.

— Я ще міркую над тим, аби їхати із сином до клініки. Але мені для цього потрібні документи, що підтверджують родинні зв’язки. Потрібно офіційно визнати своє батьківство.

— А я? — жалісно скулю, не впоравшись зі сльозами. — Де тут я, Назаре?

— Не знаю, — приречено бубонить чоловік.

— Чому ти не просиш поїхати з тобою?

— А хіба ти погодишся? День за днем ти кажеш, що мені треба відмахнутися від сина простими аліментами. Просиш найняти йому нянь та доглядальниць. Пилиш за те, що я їду до нього, за те, що хвилююся про його здоров'я. Думаю, мені навіть заїкатися не варто про спільну поїздку заради Мирослава.

— Два роки тому ти запевняв, що не хочеш дітей. Клявся, що тобі вони не потрібні. Саме твої слова змусили мене передумати та забрати заяву про розлучення. Я повірила тобі, Назаре. Я повірила, що ти кохаєш мене, попри неповноцінність.

— Я все ще кохаю тебе, Кароліно. Так, як і раніше. І від своїх слів я не відхрещуюсь. Але ти мала рацію, коли казала, що я не розумію на що йду. Одна річ сказати, що не хочеш дітей, коли їх нема і не було. І зовсім інша — це відмовитися від власного сина, якого тримаєш його на руках, коли чуєш його сміх, коли він щипає своїми маленькими пальчиками мене за щоки.

— Тоді не ходи навкруги. Досить цих важких пауз та зітхань. Скажи нарешті прямо, що обираєш Баженову. Вона та, хто може народжувати тобі купу маленьких копій, до яких ти, виявляється, такий небайдужий. А мене відправ у відставку, на брухт, у вільне плавання.

— Каро, ти сама себе чуєш?

— Звісно, чую. З вухами, на відміну від репродуктивних органів, у мене жодних проблем немає. — Бігаю палатою туди-сюди, плескаю себе по чолу долонею. — Того ти про успішну кар'єру мені весь вечір щебечеш, про особистого охоронця думки втовкмачуєш. Не дарма я відчувала якусь недовіру до того. Ти вже все вирішив, еге ж? За всіх все продумав, так?  Ну дійсно ідеальний план: дружині розлучення й нехай літає світом, працює зі всякими мерзотниками, а ти спокійно в Німеччині з Аннет та сином у нову сім'ю пограєш.

— Каро, чому ти завжди так вузько мислиш? — Назар різко перегороджує мені дорогу. Хапає мене за плечі та трясе. — Нема мені ніякого діла до Баженової. Чуєш? Вона лише біологічна мати мого сина. Крапка. Про твою мрію я завів мову лише через те, що веду перемовини з головним модельєром італійського будинку моди. Тим самим, кого ти обожнюєш, чиї покази намагаєшся не пропускати. Якщо все зростеться, то ти відкриватимеш його показ на Нью-Йоркському тижні моди. Зрозуміла? Нью-Йорк, показ, ти починаєш вечір? — Не вловивши від мене жодної реакції, чоловік опускає руки. — Але коли ти вважаєш, що це хитромудрий план, то я, мабуть, негайно все припиню. Нехай Карло шукає іншу модель. Бо тобі це вже не треба, ти вважаєш, що більше не хочеш бути моделлю. Та й удома, маєш рацію, безпечніше. Пироги разом з Марією будеш пекти та відео всякі для інтернету знімати.