Розділ 21.

Кароліна.

— Коли Ігнашевич почне наполягати на продовженні роботи після затверджених у контракті годин, — Назар припиняє різати рибний стейк на дрібні шматочки та відриває погляд від своєї тарілки, — через те, що він не встиг зняти всю колекцію, одразу ж відмовляйся та переводь його до мене. Хай зі мною домовляється.

— Я пам'ятаю, — відповідаю, не приховуючи розчарування в голосі.

— І не мовчи, коли він знову почне сальні жарти відпускати.

— Начебто це зупинить його. Фотографи ніколи не слухають заперечень моделей. Він — цар та бог, а я проста «вішалка». До того ж якщо вся його команда буде сміятися з цих жартів, то мені відкривати рот взагалі немає сенсу. — Слова подібно до автоматної черги летять з моїх вуст. — Він за дві секунди може перекрити доступ до роботи в Європі. Моє обурення може бути озвучене лише коли мій менеджер знаходиться в тому самому приміщенні, що і я. Інакше це безглузда втрата нервів. — Стрільнувши очима в Горського, я повертаюся до мовчазного поїдання рису та запечених овочів.

Спільні вечері з чоловіком стали дивовижною рідкістю. Жодні розмови та планування не працюють з Назаром тепер. То Баженова встигне перехопити його після роботи, то навпаки робота затягує до пізньої години. На мене часу йому обмаль.

Можливо, я б змирилася з самотніми прийманням їжі, якби в рідкісні хвилини єднання Назар не поводився зі мною наче суворий керівник.

Навіщо витрачати дорогоцінні хвилини на обговорення роботи? Навіщо згадувати про старого фотографа, коли знаєш, що все одно буде як той забажає? З такими людьми як Ігнашевич не сперечаються, з ними грають лише за їхніми правилами. Особливо тендітні, слабкі дівчата.

Марно я зраділа спонтанному поверненню Горського додому раніше сьомої вечора. Свято, яке так зігріло душу, раптом почало сильно обтяжувати.

Зараз, здається, що я даремно заверещала від радості, коли Назар повідомив, що нікуди не збирається зникати до мого відльоту до Праги. Натхнення від можливості провести цей вечір удвох біжить крутим схилом донизу.

Куди поділася та пристрасть, яка спалахнула в його очах зовсім недавно? Де той звірячий натиск, з яким мій чоловік жадібно цілував мене біля вхідних дверей?

Згадую, що ми робили пів години тому в коридорі та мимоволі зводжу ноги разом. Тугий вузол збирається внизу живота, коли пригадую, як сильні руки чоловіка стискали мої сідниці, як я ковзала пальцями під комір його сорочки.

Ми були подібні до голодних і диких звірів, які відчайдушно прагнуть любові та ласки. Ми торкалися одне одного, пили одне одного, дихали одним повітрям. Якби не голосний зойк Марії, яка так не вчасно вирішила винести сміття на вулицю, чоловік опанував би мене посеред коридору.

Я надихнулася цим моментом. Перестала вірити власним думкам, що коханий більше не потребує мене, її кохає мене, не хоче. Знову повірила в те, що Назар, як і раніше, сумує за нашою маленькою родиною, за нашим дуетом.

Почуваюся наївною дурепою, бо плескала в долоні та просила Марію якнайшвидше накрити на стіл. Суворий, діловий тон, який Гор використовує зараз у нашій розмові, повертає мене з неба на землю. Почуваюся підлеглою, якій бос накидає план роботи на тиждень, але аж ніяк не коханою дружиною.

Апетит вкотре дає збій. Насилу штовхаю в себе ще хоча б пару ложок рису.

— Вибач, що й цього разу мені не вдається полетіти з тобою до Чехії, — тяжко зітхнувши, понуреним голосом каже чоловік.

Різкий смішок виривається з легень.

— Назаре, годі! Припини це, — я брязкаю столовими приладами по порцеляновій тарілці, остаточно прощаючись з бажанням нормально повечеряти. — Досить нескінченно просити вибачення. Від цього ні краплю не легше.

— Я хотів поїхати з тобою, але ..., — Назар навмисно ковтає кінець речення. Чи то не хоче поранити, чи то боїться сказати гірку правду вголос. Тому я замість нього продовжую розпочату думку:

— Ти не можеш полетіти зі мною, бо маєш сина. Я пам'ятаю. — Витираю губи серветкою та вскакую з-за столу. Стілець з гуркотом валиться на підлогу, змушуючи здригнутися навіть декоративні вазони на полицях. — Я наїлася. Смачного тобі. Завтра в мене ранній виліт, тому піду ще раз перевірю свої документи.

Підживши губи, я прагну якомога швидше покинути кімнату.

— Каро, — чоловік ловить мене за зап'ястя, коли до заповітних дверей залишається всього два кроки. — Не йди. Побудь зі мною трохи, будь ласка. Ми так рідко буваємо вдвох останнім часом. Я сумую.

— Чи є моя вина у тому? — ображено шепочу я, висмикуючи руку. — Пусти.

— Веснянко, — гарячі пальці Назара торкаються мого попереку. Його підборіддя лягає на моє плече, а ніс ковзає по шиї. — Не йди.

— Мені треба перевірити квитки та паспорт, — замість шепоту в мене виходить якийсь поранений, злий схлип.

Чоловік відчуває, як моє тіло трясе від сліз. Він намагається притиснути до себе, має намір обійняти. Піддаюся на ці німі вмовляння. Лину спиною до його гарячого тіла, прагну сховатися від душевної бурі в його міцних обіймах.

Але мобільний телефон, що почав дзвеніти у його кишені, руйнує останні крихти. Завмираємо вдвох.