=32=

– Хто ти такий, щоб мене карати? – обурено пробурмотіла я і різко піднялася з крісла.

Хотілося скоріше вийти з кабінету. І взагалі, втекти з цієї проклятої квартири. Не було жодних сил виносити спілкування з Еміном.

Чому я маю терпіти його безглузді витівки?

Але піти виявилося нелегко.

Одна важка долоня опустилася на моє плече, а друга опинилася на талії. Чоловік різко перехопив мене і буквально ривком розвернув до себе обличчям.

А далі я навіть сказати нічого не встигла. Та що там "сказати". Я й не вскрикнула. Бо він не залишив мені жодного шансу. Впився в мої губи.

Від несподіванки я просто застигла.

Емін притиснув мене впритул до себе. Його поцілунок змусив мене задихнутися. Грубий. Жорсткий. Як сам Емін.

Чоловік зім'яв мої губи. Ні на секунду не послаблював хватку на моєму тілі. Але все сталося настільки швидко й різко, що від шоку я навіть не виривалася.

А потім усе поплило. Світ навколо хитнувся.

Поцілунок став м'якшим. Ніжнішим. Контраст відчувався ще сильніше, бо Емін досі міцно стискав мою талію, притискав мене до свого кам'яного тіла. А його губи рухалися інакше, обплітали ласкою.

Суперечливі емоції боролися всередині.

Серце забилося біля самого горла. Кров ударила в обличчя. Напруга скувала, змусила заледеніти. Вогонь і лід переплелися під ребрами, і нажаль я сама не зрозуміла, як розімкнула губи. Відповіла на поцілунок зрадника.

Невже частина мене досі відчуває якісь почуття? Після всього?!

Я відгукнулася, віддалася пориву. І течія понесла мене далі, і далі. Я точно нічого не розуміла, коли дозволила Еміну витворяти таке.

Жахіття. Про що я тільки думала?

Нарешті, зловила себе на тому, що остаточно заплуталася у власних почуттях і не знаю, чого хочеться сильніше. Відштовхнути його і припинити це божевілля. Або продовжити, пірнути ще глибше в безодню.

Я наче повернулася в щасливе минуле, коли ще ні про що не здогадувалася. Там, в ідеальній реальності я вірила, що чоловік кохає мене, навіть не уявляла, що мій Емін здатен на зраду.

Але насправді... це тільки ілюзія. Красива. Палюча. І... все одно ця ілюзія не має нічого спільного з реальністю.

Невже я дозволю йому гратися з собою? Принижувати? Невже я дозволю йому ось так себе цілувати?

Я саму себе не пробачу. Не зможу це прийняти.

Крапку вже поставлено. Назад дороги немає.

Я відштовхнула Еміна. Вирвалася з його обіймів. Чоловік якраз встиг розслабитися, не чекав від мене такої різкої зміни.

Він був упевнений, що переміг. Знову. Він же завжди перемагає. У бізнесі. В особистому житті. Для нього не існує поразок.

Нічого. Нехай тепер звикає до іншого.

Я відсахнулася від Еміна. Роздратовано витерла губи тильним боком долоні. Тепер почувалася брудною та приниженою.

Як я могла йому дозволити витворяти все це? Ще й сама піддалася.

– Не вдавай, що тобі не сподобалося, – хрипло вимовив він.

Емін важко дихав, дивився мені просто в очі.

– Це й було твоє покарання? – усміхнулася я. – Знаєш, у тебе вийшло. Ще ніколи в житті я не відчувала себе настільки огидно.

– Ти відповіла на мій поцілунок.

– Ти застав мене зненацька.

– Вдале виправдання.

– Я йду, Емін.

Швидко попрямувала до дверей, але він знову мене перехопив.

Його руки ніби сталеве кільце на моєму тілі. Його палаючий погляд пронизує наскрізь. Мене затягує в темну прірву.

– Куди так поспішаєш? – примружився він. – До Романа?

– Роман у від'їзді, ти ж сам...

– Він повернувся.

– Добре, – нервово мотнула головою. – Я йду від тебе в будь-якому разі. Не важливо, тут Роман або ні.

– А що важливо?

– Я не буду з тобою. Ніколи. Розумієш? Ти хоч іноді чуєш мене, Емін? "Ні" означає "ні", твоя зрада для нас все перекреслила.

Його щелепи стиснулися. Очі спалахнули.

– Не пробачиш?

Коротке запитання прозвучало незвично тихо. Спочатку мені здалося, я не дочула. Емін не міг таке запитати. Він же не виправдовується, не пояснює. Він упевнений, я маю сприймати його поведінку як належне.

– Не пробачу,  – прошепотіла я у відповідь.

Він мовчав.

– Хіба ти б сам міг таке пробачити? – похитала головою. – Невже ти б пробачив мені зраду, Емін? Ні, нічого не вийде. Занадто пізно. Для нас обох.

Чоловік різко розтиснув руки. Відпустив мене.

Але жодного натяку на прийняття ситуації в його очах не відбилося. Навпаки. Там загорівся гнів.

– Отже це правда, – хрипло вимовив Емін.

– Що?

– Роман сказав, що... був із тобою.

Чоловік мав жахливий вигляд. Щелепи напружені, кулаки стиснуті. Здавалося, він готовий на місці мене розтерзати. Вени на м'язистій шиї здулися. У них немов лють пульсувала.

Його слова поставили в глухий кут.

– Почекай, – пробурмотіла я. – Коли Роман міг це сказати?

– Він приїхав у мій офіс. Заявив свої права на тебе. На мою дружину! Він сказав, що ви провели ніч разом.

Я нічого не розуміла.

Навіщо Роману брехати про таке? Він скасував важливу ділову поїздку, повернувся тільки щоб збрехати Еміну. Для чого?

– Боїшся за нього? – хмикнув чоловік.

Він витлумачив мою розгубленість на свій лад.

– Я сам не знаю, чому дозволив виродку вийти живим із мого кабінету. Будь-якого іншого чоловіка за такі слова я б убив. А він... поки що дихає.

Я обняла себе руками. Тремтіння пробігло під шкірою від того погляду, яким Емін зараз на мене дивився.

– Твій коханець живий, – похмуро усміхнувся Емін. – Я не чіпатиму його з поваги до Ріната.

Емін вважав, що я зрадила його. І все одно поцілував?

Ні, він просто не повірив Роману. Але потім мої випадкові фрази змусили його сумніватися.

У мою зраду чоловік не вірив. Зате сам витворяв, що хотів.

– Добре, що ти все зрозумів, – тихо відповіла я.

Не стала нічого заперечувати.