=29=

– Між нами все скінчено, – твердо сказала я. – Чому ти досі не можеш це прийняти? Що тут такого складного?

– Між нами нічого не змінилося.

– Ти серйозно так вважаєш?

Істеричний сміх застряг у горлі.

Цинічність і нахабство Еміна вражали мене.

Він навіть не намагався виправдатися, пояснити свої брудні вчинки. Явно не збирався вибачатися.

Звичайно, я б у будь-якому разі його не пробачила. Майбутнього в нашого шлюбу немає і не може бути. Але підібрати хоч якісь слова – така поведінка була б більш... людяною? Тепер же вся ситуація дійшла буквально до абсурду.

На що він розраховував? Тримати мене насильно? Відібрати дитину?

Серце похололо, бо я розуміла, що Емін цілком здатний здійснити все це, зважаючи на його можливості. Перед очима спливло бліде та перелякане обличчя адвоката, коли він дізнався, з ким саме треба оформити розлучення.

Емін накрив долонями мої плечі, дивився прямо в очі.

– Ти моя дружина, Наталю, – твердо сказав він. – Це ніколи не зміниться.

Мене пересмикнуло. Його дотики тиснули, викликали біль і роздратування. Одразу спливало в пам'яті те, що цими ж руками він торкався до Аврори. А може й не тільки до неї. Хто знає, скільки жінок у нього було? Усі ці відрядження, затримки на роботі допізна. Хто знає, чим він там займався?

Але мені це не цікаво. Не хочу нічого знати.

Зрадник! Ти мені тепер ніхто...

– Пусти, – прошипіла я, безуспішно намагаючись звільнитися від його жорсткої і владної хватки на моїх плечах. – Пусти мене зараз же! Ти не маєш жодного права мене чіпати!

– Я маю на тебе всі права, – відрізав Емін. – Ти забула? Ми пов'язані, Наталю. Навіть не сподівайся отримати розлучення.

– Зараз не кам'яний вік. Якщо ти не в курсі, то часи рабства давно в минулому. Я вільна жінка і можу розлучитися з тобою в будь-який момент.

– Ну спробуй, – похмуро усміхнувся Емін.

Він так і не відпустив мене. Навпаки, наблизився впритул. Його пальці пекли шкіру крізь одяг. Хотілося якнайшвидше позбутися його великих долонь на своєму тілі, а потім замкнутися в душовій кабіні й нескінченно довго стояти під гарячими струменями води, несамовито терти тіло мочалкою.

– Спробую! – вигукнула я. – Обов'язково спробую! Навіть не сумнівайся. Ти не зможеш утримувати мене силою.

– І який адвокат візьметься за цю справу? – хижо примружився Емін.

Його запитання змусило мене напружитися.

– А навіщо мені адвокат? – запитала холодно. – На твоє майно не претендую. Дітей у нас немає. Ділити нічого, а отже, нас без проблем розведуть на загальних підставах.

– Досить ламати комедію, – обірвав Емін. – Я чудово знаю, які схеми Роман намагається провернути за моєю спиною.

– Що? Які ще...

– Той слимак мені все розповів.

– Ти про кого?

– Про Аркадія Петровича, – поморщився. – Він примчав до мене в офіс, виклав усе як на духу.

Дивуватися цьому не варто. Адвокат одразу не викликав у мене довіри. Дивно, що Роман йому повірив і вирішив довірити шлюборозлучний процес.

– І що він міг тобі розповісти? Нічого кримінального Роман не замишляв. Він просто познайомив мене з цією людиною і все.

– Та невже?

Емін навис наді мною і пропікав таким поглядом, ніби я злочинниця, ніби це я перед ним винна, а він святий.

– Так! – роздратовано кинула я.

– Я в курсі про ваш план. Нерозумно відпиратися.

– Поняття не маю, про що ти говориш.

– Я чув достатньо, Наталю. Цей ваш адвокат повідомив усі подробиці.

– Які подробиці? – скривилася я. – Він навіть не взявся за справу. Утік, щойно стало зрозуміло, чия дружина перед ним.

– Нічого дивного, – очі Еміна блиснули. – У мене є репутація в цьому місті. Повір, жоден адвокат тут не стане представляти твої інтереси. Кожен уже отримав негласний наказ.

– Дякую, що попередив. Пошукаю адвоката в іншому місті.

– Наказ отримали не тільки адвокати.

– Це як?

– А ти сходи, сама дізнайся, – він нарешті відпустив мене. – Перевір, чи зможуть тобі чимось допомогти. На загальних підставах.

Зараз Емін виглядав розлюченим, і це тільки сильніше злило мене саму. Та яке право він узагалі має так зі мною поводитися? Після всього, що накоїв?!

– Я повернуся, коли буде готовий тест, – заявив чоловік.

– Що? А я маю сидіти тут? У чотирьох стінах?

– Звикай, – усміхнувся він. – Тобі від мене нікуди не дітися.

Вийшов і зачинив двері на замок.

Я відійшла від стіни та обняла себе руками.

Який жах. Що робити? Підкорятися Еміну я не збиралася. Потрібно думати, як вибратися. Тільки б тест не показав вагітність.

Через деякий час у кімнату постукали.

– Пані Байсарова, можна увійти? – почувся жіночий голос.

Звернення різало слух.

– Проходьте, – відповіла я.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшла покоївка з візком, на якому було повно тарілок з їжею.

Виникла спокуса відштовхнути її, проскочити в коридор...

Але що це дасть? Там напевно повно охорони, і мене одразу спіймають. Потрібно діяти обережніше і хитріше.

– Сподіваюся, вам сподобається вечеря, – вона спіймала мій погляд і раптом скосила очі вбік, на тарілку з круасанами. – Приємного апетиту.

Я подякувала жінці. Підійшла до візка і подивилася, куди саме вона вказувала. Не просто на їжу. На невеликий аркуш паперу під тарілкою.

– Ви ж не проти того, що я прикрасила візок свічками? – запитала покоївка.

– Ні, дуже гарно.

– Тут свічковий ковпачок, якщо вирішите загасити.

Кожну фразу вона супроводжувала виразним поглядом. І я зрозуміла всі натяки. Записку потрібно прочитати і знищити.

Але хто міг передати послання? Роман? Йому доповіли про те, як Емін викрав мене і тримає силою?

Покоївка пішла, і я розгорнула листок.

"Мовчи. Я зроблю все так, що він не дізнається. Як у клініці".

Текст надрукований дрібним шрифтом.