=14=

Я завмерла на місці. Просто дивилася на чоловіка і не могла зрозуміти, звідки в нього взялося нахабство таке питати.

Нагулялася? Я?!

– Не смій до мене торкатися, – прошипіла розлючено і відштовхнула його, постаралася якнайшвидше звільнитися від огидної хватки на моїй талії. – Я не хочу тебе бачити. Ніколи!

Не знаю, звідки в мене взялися сили. Ще кілька секунд тому я відчувала себе зовсім розбитою і втомленою, але тут усередині піднялася настільки сильна лють, припинити я вже не могла.

– Як у тебе совісті вистачає? – Виплюнула йому в обличчя. – Після всього ти ще запитуєш мене про таке. Переслідуєш. Вимагаєш чогось. Ти забув, що виробляв у своєму власному кабінеті? Забув, що моя подруга вагітна від тебе? Ну, так я нагадаю. Вирушай до неї. Просто зараз! З вас вийде чудова пара. Чим швидше ми розлучимося, тим швидше ти зможеш одружитися з нею. Я взагалі, не розумію чого ти чекаєш. Між нами все скінчено!

– Жодного розлучення не буде, Наталя.

– Ну подивимося…

– Я сказав.

Він поводився так, ніби нічого особливого не сталося. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Він не вважав себе винним.

Як це ще зрозуміти?

А втім, не так важливо. Я не збиралася розбиратися.

– Тобі треба заспокоїтися,– додав Емін, а потім перевів погляд на секунду і знову глянув на мене. – Пропоную обговорити все наодинці.

Я обернулася і помітила Іру, яка зупинилася біля відчинених дверей під'їзду і нервово смикала ключі. Шкільна подруга не наважувалася залишити мене удвох із чоловіком, а їй треба поспішати до дітей.

– Ір, ти йди, – слабо посміхнулася і кивнула. – Я теж скоро піднімуся. Квартиру твою пам'ятаю.

Подруга зиркнула на Еміна з недовірою, ніби не була до кінця впевнена, що нас можна залишити разом.

– У мене вікна надвір виходять, – сказала Іра. – Знаєш, патрульні машини часто тут проїжджають. Ну це я так, до уваги доводжу, про всяк випадок…

Мій чоловік не викликав довіри. Він у принципі нічого хорошого не викликав. Я хотіла якнайшвидше закінчити розмову.

– Їдь, будь ласка, – повернулася до нього, коли Іра зникла в під'їзді.

– Поїду. Разом з тобою.

– Ти знущаєшся? – похитала головою. – Так, ти точно вирішив посміятися з мене. Мало було вчорашнього приниження?

– Я й пальцем до Аврори не торкнувся.

– Не треба мені цих подробиць, – скривилася і відійшла від нього на кілька кроків, поки не вперлася спиною в залізні двері.

– Наталя…

– Ну чимось ти її напевно торкнувся! – таки зірвалася я. – Інакше б вона не носила твою дитину.

Емін ступив до мене.

– Один раз.

– Що? – пробурмотіла я.

– Це був лише один раз.

Липка огида ніби просочила мене зсередини після його слів.

Один раз. Ну звичайно. Один, два, три… що він зараз скаже? Навіть дивно, що взагалі визнав.

Який жахливий бруд… Таке нічим не змити.

– А вчора ти вирішив розвинути ваші стосунки далі? Або від нудьги запропонував Аврорі роздягнутися та стати на коліна?

Не знаю, чому я ставила йому запитання. Сама себе бруднила, коли питала. Мені хотілося остаточно спалити мости, довести ситуацію до абсурду.

– Вчора я не збирався з нею спати.

– Чудово, – мої губи розтягнулися в усмішці, а серце обдало кислотою, яка роз'їдала кожну клітку. – Ти вирішив розслабитись? Розважитись? Як це все називається у твоєму розумінні? Як завгодно, але не зрада? Чому ти не можеш прямо сказати, що зрадив мене? Тоді ти просто боягуз і…

– Я тебе не зраджував, – обірвав Емін, і я здригнулася, коли зрозуміла, наскільки сильно він наблизився до мене. – За зраду це не вважаю.

– Та вважай як завгодно! – штовхнула його долонями в груди, але він навіть не ворухнувся, так і нависав наді мною далі. – Тільки йди. Забирайся звідси! Не хочу тебе більше чути. Мене нудить від твоєї брехні, від цієї цинічності.

– А від вагітності тебе не нудить?

Я похолола.

– Твоя сумка, Наталко.

Як я відразу не зрозуміла ...

Залишила сумку у ресторані. Там якраз знаходився вчорашній тест, аналіз крові, де йшлося про вагітність.

– Я забрав твою сумку, а звідти випав медичний бланк. Коли ти збиралася розповісти мені про свою вагітність? – у його очах спалахнули небезпечні іскри. – Дай вгадаю. Ніколи?