=12=

– Я більше не твоя дружина, Еміне, – промовила холодно.

Було важко дивитись на нього. На щастя, голос не здригнувся. Сподіваюся, мені вдавалося зберігати крижану маску на обличчі та не показати ні тіні справжніх емоцій.

Моє серце розривалася від болю. Такий рідний чоловік. І чужий! Він зруйнував усе, знищив і розтоптав наше кохання. Хоча про що я? Жодного кохання не було. Коли люблять, то не зраджують. Не встромляють ножі в спину.

Час звикати до нової реальності, але мені важко. Бачу його і хочеться заволати, завити: “Чому? Навіщо ти це зробив? За що?!"

Але це банальні питання, безглузді. І все вже ясно. Захотів – зрадив. Наплював на мої почуття, тому що я ніколи не мала для нього жодного значення. То який сенс зараз щось з'ясовувати та розпитувати? Це все одно, що повернутися на згарище і загребати обгорілі уламки нашого спільного минулого.

Не хочу говорити з ним. Не хочу його бачити.

– На тобі моя обручка, – похмуро викарбував Емін.

Я здригнулася і перевела погляд на свою руку. Нервово посміхнулася.

І правда. Як я могла це упустити?

Обручка стала настільки звичною за минулі роки, що я давно перестала її відчувати. Носила, не знімаючи. Просто перестала помічати. Ця каблучка стала частиною мене.

А він знімав свою обручку, коли зраджував? Коли торкався до… тієї, до іншої?

Мене перекручує від огиди.

Ні, звісно, ​​не знімав. Навіщо так себе турбувати? Аврора знала, що Емін одружений, приховувати йому не було чого. Тому він був із нею, потім повертався до мене.

Цікаво, як довго чоловік збирався мовчати? Коли б зізнався? Не важливо, тепер нічого не важливо.

– Це легко виправити, – сказала я і стягнула обручку з пальця, жбурнула прямо в обличчя Еміна. – Вважай, що ми вже розлучені.

– Розлучені? – похмуро посміхнувся чоловік. – Хто сказав, що я дам тобі розлучення?

– У тебе немає вибору, – пробурмотіла я, відчуваю, як мені все важче стримувати почуття, що переповнюють мене. – Після всього…

Сльози навернулися на очі, а ридання підступили до горла. Я зрозуміла, що ще трохи і достеменно не витримаю. Розплачуся прямо тут.

Ні. Не можна. Ніхто не повинен бачити, наскільки мені боляче.

Я підвелася, розсіяно обвела простору залу поглядом. Хвилювання настільки било мене зсередини, що я забула, де саме тут туалет.

– Іди, Еміне, – постаралася сказати якомога твердіше. – Я не стану більше ні про що розмовляти.

– Я піду звідси тільки з тобою, – заявив чоловік і потягнувся до мене.

Роман різко встав із-за столу. Опинився між нами.

– Ти чув, Еміне, – сказав він. – Наталя не хоче з тобою спілкуватися.

– А з тобою, отже, хоче?

– Це їй вирішувати.

– Вона моя, – похмуро мовив чоловік.

– Ні, – нервово посміхнулася я і похитала головою. – У тебе тепер нова дружина. Вагітна. Ось нею й займайся.

– Відійди, – крижаним тоном заявив Емін, звертаючись до Романа.

Напруга задзвеніла в повітрі. У цей момент двоє чоловіків нагадували хижих звірів, які готові розпочати боротьбу. Кулаки стиснуті, щелепи напружені.

– Я не дозволю тобі завдати їй шкоди, – сказав Роман.

– Що ти верзеш? – скривився Емін. – Моїй дружині захисник не потрібен. Вона вже має мене.

– Ну, схоже, ти не дуже справляєшся…

Домовити Роман не встиг. Потужний кулак заїхав йому в щелепу. Емін розлютився, більше себе не контролював.

Я швидко відійшла убік і обняла себе руками.

Почалася бійка. Чоловіки розійшлися не на жарт.

– Що ж ви чекаєте? –  Звернулася я до охоронців. – Зробіть що небудь.

Вони переглянулись. Навіть міцні парубки не поспішали рознімати Байсарових.

Тоді нехай самі розбираються.

Я вислизнула із зали, зовсім не уявляючи, як бути далі. Моя машина залишилася під будинком. Повернутись у квартиру не можна. Нічого. Щось придумаю.