=10=

У коридорі було справжнє звалище брудного одягу та взуття, а ще тут стояло кілька пакетів зі сміттям, над якими кружляли зграї мух. Декілька рядів з порожніми пляшками.

Запах жахливий. Тут і алкоголь, і цигарки, і чого ще немає.

Мене майже знудило. Шлунок болісно звело, і я зрозуміла, що мені терміново потрібно в туалет. Штовхнула двері, що вже покосилися, і завмерла на порозі.

Ні. У такий туалет мені точно не потрібно. Гірше я навіть у селі не бачила. Таке почуття, ніби тут рік тому відключили воду і нічого взагалі не змивали.

Я відсахнулася назад. Вийшла з квартири і притулилася до стіни.

– Ти в порядку? – Запитав Роман.

– Ні, – чесно зізналася я. – Тут такий сморід стоїть, що… мені стало погано.

– Почекай тут, я сам розберуся.

Але розбиратись почали з нами. З квартири вийшло кілька чоловіків.

– Що це за справи? – різко запитав один із них і рушив на Романа. – Звідки у вас ключі від нашої квартири? За яким правом ви взагалі сюди вламуєтесь?

Високий. Смуглявий. Бородатий. Він був одягнений у яскраво спецформу, заляпану сірими плямами. Придивившись, я змогла прочитати на одній із кишень назву організації.

Якщо не плутаю, це назва будівельної компанії.

Тут швидко заговорив інший чоловік. Нижче на зріст, з розкосими очима. Він дуже швидко затараторив щось абсолютно незрозумілою мені мовою. Потім підключився інший їхній товариш. Теж невисокий, худорлявий. Він заговорив ще швидше, і здається, це була вже зовсім інша мова. Схоже, що всі троє були різних національностей.

– Я говорю! – гаркнув перший чоловік.

Мабуть, він тут був головним.

– Так-так, – забурмотів з сильним акцентом Худорлявий, почав кивати і покрокував назад. – Як скажеш, бригадир.

Вони замовкли і подивилися на мене, потім на Романа. Від їхніх похмурих поглядів стало ніяково.

Я мимоволі обійняла себе руками. Добре, що приїхала не одна. Моторошно уявити, що я б опинилася в компанії цих агресивно налаштованих людей.

Ось це подарунок від Ділари!

– Я власниця цієї квартири, – спробувала почати розмову.

– Чого? – скривився “Бригадир”.

– З ким ви підписували договір оренди?

– Провалюй звідси. Чи дорогу показати?

Тепер він рушив на мене. Але підійти не встиг.

Роман схопив його за плече, та так, що Бригадир застиг на місці і насупився. Хватка у Байсарова явно була відчутною.

– Це ви зараз звідси звалите, – холодно заявив Роман.

– Є у нас договір, – одразу змінив тон. – Але я в цьому не розуміюся. Нам будівельна компанія все знімає. Ми після минулої бригади заселилися сюди. Лише кілька тижнів живемо.

– Що за компанія?

– Турецька, – показав емблему на спецівці.

– Речі збираєте та валите звідси. Зараз же!

– Ну ні, то не піде… куди ж ми серед дня… відпочити треба. А інші хлопці незабаром після зміни повернуться.

Я обернулася і побачила, що сходами піднімаються охоронці Романа.

– Допоможіть людям зібратися, – жорстко наказав він.

Протести швидко заглушили. Не знаю, якою саме мовою охорона поспілкувалася з моїми "квартирантами", але ті швидко всі зрозуміли і почали збиратися на вихід.

А мені лишалося рахувати.

Один робітник. Другий. Третій… восьмий.

Як вони тут узагалі помістилися? Ще й на приятелів чекали. Напевно, мінялися та ночували по черзі.

Коли квартира спорожніла і жодних мешканців усередині не залишилося, я таки змусила себе увійти всередину. Нарахувала там десять матраців. Озирнулась на всі боки.

Тут простіше все зібрати та спалити, ніж намагатися відмити.

Завдання нереальне.

– Я вже викликав клінінгову компанію, – заявив Роман.

– Що? Я не…

– Це не обговорюється. Чи ти думаєш, я справді дозволю тобі самій усе це відмивати?

– Ти не мусиш приймати рішення за мене.

– Я компенсую незручності, Наталю, – він усміхнувся. – Моя мати здавала твою квартиру незаконно. Я ще розберуся з нею особисто, але зараз я повинен привести в нормальний стан твоє помешкання.

Сперечатися з ним було безглуздо.

Я не уявляла, як сама зможу тут все відмити. Піде не один день. А як тут взагалі жити? На рештки меблів страшно дивитися. Тут лише хлоркою заливати, причому не факт, що допоможе.

– Поїхали, пообідаємо десь, – продовжив Роман і накрив рукою мою талію, повів за собою слідом. – Тут роботи на кілька годин не менше.

Я кивнула, але його руку рішуче прибрала. Чим менше контактів із Байсаровими, тим краще. Ситуація з квартирою вибила мене з колії.

Звичайно, я чекала від Ділари підлості. Але щоб так?

Я ще не знала, що на обіді з Романом буде новий “сюрприз”.