У коридорі було справжнє звалище брудного одягу та взуття, а ще тут стояло кілька пакетів зі сміттям, над якими кружляли зграї мух. Декілька рядів з порожніми пляшками.
Запах жахливий. Тут і алкоголь, і цигарки, і чого ще немає.
Мене майже знудило. Шлунок болісно звело, і я зрозуміла, що мені терміново потрібно в туалет. Штовхнула двері, що вже покосилися, і завмерла на порозі.
Ні. У такий туалет мені точно не потрібно. Гірше я навіть у селі не бачила. Таке почуття, ніби тут рік тому відключили воду і нічого взагалі не змивали.
Я відсахнулася назад. Вийшла з квартири і притулилася до стіни.
– Ти в порядку? – Запитав Роман.
– Ні, – чесно зізналася я. – Тут такий сморід стоїть, що… мені стало погано.
– Почекай тут, я сам розберуся.
Але розбиратись почали з нами. З квартири вийшло кілька чоловіків.
– Що це за справи? – різко запитав один із них і рушив на Романа. – Звідки у вас ключі від нашої квартири? За яким правом ви взагалі сюди вламуєтесь?
Високий. Смуглявий. Бородатий. Він був одягнений у яскраво спецформу, заляпану сірими плямами. Придивившись, я змогла прочитати на одній із кишень назву організації.
Якщо не плутаю, це назва будівельної компанії.
Тут швидко заговорив інший чоловік. Нижче на зріст, з розкосими очима. Він дуже швидко затараторив щось абсолютно незрозумілою мені мовою. Потім підключився інший їхній товариш. Теж невисокий, худорлявий. Він заговорив ще швидше, і здається, це була вже зовсім інша мова. Схоже, що всі троє були різних національностей.
– Я говорю! – гаркнув перший чоловік.
Мабуть, він тут був головним.
– Так-так, – забурмотів з сильним акцентом Худорлявий, почав кивати і покрокував назад. – Як скажеш, бригадир.
Вони замовкли і подивилися на мене, потім на Романа. Від їхніх похмурих поглядів стало ніяково.
Я мимоволі обійняла себе руками. Добре, що приїхала не одна. Моторошно уявити, що я б опинилася в компанії цих агресивно налаштованих людей.
Ось це подарунок від Ділари!
– Я власниця цієї квартири, – спробувала почати розмову.
– Чого? – скривився “Бригадир”.
– З ким ви підписували договір оренди?
– Провалюй звідси. Чи дорогу показати?
Тепер він рушив на мене. Але підійти не встиг.
Роман схопив його за плече, та так, що Бригадир застиг на місці і насупився. Хватка у Байсарова явно була відчутною.
– Це ви зараз звідси звалите, – холодно заявив Роман.
– Є у нас договір, – одразу змінив тон. – Але я в цьому не розуміюся. Нам будівельна компанія все знімає. Ми після минулої бригади заселилися сюди. Лише кілька тижнів живемо.
– Що за компанія?
– Турецька, – показав емблему на спецівці.
– Речі збираєте та валите звідси. Зараз же!
– Ну ні, то не піде… куди ж ми серед дня… відпочити треба. А інші хлопці незабаром після зміни повернуться.
Я обернулася і побачила, що сходами піднімаються охоронці Романа.
– Допоможіть людям зібратися, – жорстко наказав він.
Протести швидко заглушили. Не знаю, якою саме мовою охорона поспілкувалася з моїми "квартирантами", але ті швидко всі зрозуміли і почали збиратися на вихід.
А мені лишалося рахувати.
Один робітник. Другий. Третій… восьмий.
Як вони тут узагалі помістилися? Ще й на приятелів чекали. Напевно, мінялися та ночували по черзі.
Коли квартира спорожніла і жодних мешканців усередині не залишилося, я таки змусила себе увійти всередину. Нарахувала там десять матраців. Озирнулась на всі боки.
Тут простіше все зібрати та спалити, ніж намагатися відмити.
Завдання нереальне.
– Я вже викликав клінінгову компанію, – заявив Роман.
– Що? Я не…
– Це не обговорюється. Чи ти думаєш, я справді дозволю тобі самій усе це відмивати?
– Ти не мусиш приймати рішення за мене.
– Я компенсую незручності, Наталю, – він усміхнувся. – Моя мати здавала твою квартиру незаконно. Я ще розберуся з нею особисто, але зараз я повинен привести в нормальний стан твоє помешкання.
Сперечатися з ним було безглуздо.
Я не уявляла, як сама зможу тут все відмити. Піде не один день. А як тут взагалі жити? На рештки меблів страшно дивитися. Тут лише хлоркою заливати, причому не факт, що допоможе.
– Поїхали, пообідаємо десь, – продовжив Роман і накрив рукою мою талію, повів за собою слідом. – Тут роботи на кілька годин не менше.
Я кивнула, але його руку рішуче прибрала. Чим менше контактів із Байсаровими, тим краще. Ситуація з квартирою вибила мене з колії.
Звичайно, я чекала від Ділари підлості. Але щоб так?
Я ще не знала, що на обіді з Романом буде новий “сюрприз”.
#1571 в Любовні романи
#366 в Короткий любовний роман
#755 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 02.06.2023