=8=

– Поїдемо на моїй машині, – твердо сказав Роман.

– Чому? – Нахмурилася я. – Набагато краще, якщо кожен з нас поїде сам. Тим більше, ти й дороги не знаєш. Я покажу. Тому їдь за мною.

– Ти назвеш адресу, – незворушно відповів чоловік. – Я заб'ю його в навігатор. А потім сам твою машину до хати прижену.

– Навіщо? Це ж…

– Якщо так сильно переживаєш, то давай ключі. Мій охоронець за кермо сяде. Ось він слідом за нами й поїде.

Мені було важко зрозуміти, чому Роман наполягає. Створювалося таке враження, ніби він хоче побути зі мною наодинці в салоні автомобіля. Іншого пояснення я просто не знаходила.

Але це безглуздо. Навіщо йому взагалі таке спілкування?

Я не почала сперечатися, бо на мене знову накотила втома. Дуже хотілося спати. Мабуть така вже реакція на стрес. Занадто багато подій відбувається.

Тільки подумати, ще вчора вранці я була коханою дружиною, вибігла радісна з кабінету гінеколога, мріяла порадувати чоловіка чудовими новинами про свою довгоочікувану вагітність.

Тепер я планую розлучення. Кохання розбите і знищене. Більше немає чоловіка. Немає кращої подруги. І ще я, можливо, навіть не вагітна.

Потрібно швидше заїхати до квартири. Потім одразу ж почну шукати роботу.

Зараз найрозумніше прийняти умови Романа. Не важливо, чому він раптом зголосився мені допомогти. Може просто хоче насолити Еміну, відігратися за якусь сутичку в минулому.

– Добре, – кивнула я. – Поїхали.

У квартирі на мене могли чекати різні сюрпризи. Дивно вже те, що та рідня не привезла Діларі ключі. Краще хай Роман буде поруч.

Я ж взагалі не уявляю, хто саме там мешкає.

Скроні запульсували від болю, тому я потерла їх пальцями, намагаючись позбутися неприємних відчуттів.

– То що ти за роботу знайшла? – Запитав Роман, коли ми виїхали з двору Байсарових.

– Довга історія.

– Ми нікуди не поспішаємо, – він усміхнувся і кивнув на дисплей навігатора. – Нам їхати хвилин сорок. Без урахування пробок на дорозі.

Брехати мені не хотілося. Сказати правду? А навіщо? Щоб він почав мене шкодувати? Ось чого найменше треба, так це жалості від когось із родини Байсарових.

Я розуміла, що буде тяжко. Можливо, мені доведеться наступити на горло своєї гордості і навіть забрати частину своїх речей із дому.

Про це я вирішила подумати згодом.

Мене трясло від однієї думки, що доведеться знову опинитися там, де я була така щаслива з чоловіком. До того ж усе куплено за його гроші. Весь мій одяг, мій комп'ютер, косметика, безліч інших речей і різних дрібниць.

Я і зараз одягнена за рахунок Еміна. Машину купив також він.

Гидко. Бридко. Мене фізично нудить.

А що робити? Без машини у нашому місті ніяк. Для пошуку роботи мені точно знадобиться комп'ютер.

Так, комп'ютер точно треба забрати. Взяти найнеобхідніше. Просто вибрати такий час, коли Емін точно не опиниться в будинку.

Я впіймала на собі погляд Романа і напружилася. Він явно чекав від мене якоїсь відповіді. А що я могла сказати?

– Я не хочу розмовляти, – відповіла прямо.

– Розумію, – Роман продовжував дивитись на мене дуже уважно. – Тоді говоритиму я.

Він перевів погляд на дорогу і продовжив:

– Через тиждень у мене відкривається новий готель, але я досі не знайшов туди гідну людину на посаду управителя. Звісно, ​​кілька кандидатів відібрав. Але жоден із них мене не влаштовує. Як ти дивишся на те, щоб виручити мене та вийти на цю роботу?