=7=

Я припаркувала машину у сусідньому дворі та вирішила пройтися. Заодно зрозумію, поїхав Емін або залишився на місці.

Його машини під під'їздом Байсарових не було.

Отже, я й сама можу піти за ключами. Можна було попросити когось піднятися, але я відмовилася від цієї ідеї. Диларі тільки привід дай, щоби потягнути час. Вона легко може сказати, що віддасть ключі лише особисто мені до рук.

Загалом, я вже починала підозрювати, що з квартирою все не так просто. Хотілося швидше в усьому розібратися, вирушити туди і подивитися на власні очі, яких родичів до мене заселила Ділара.

Дивно, що Рінат про це нічого не чув.

Я піднялася нагору. Нахмурилася, коли побачила, що двері відкриті.

Підозріло.

Зупинилася поряд, прислухалася. До мене долинули приглушені голоси. Ділара з кимось спілкувалася. З якимсь чоловіком. Але це вочевидь не Емін.

Я видихнула і тихо ковзнула в коридор.

Раптом це якраз один із тих її родичів, яких вона до мене заселила? Він міг приїхати із ключами.

Я кинула погляд на годинник. Час сходиться, звісно якщо Ділара не обдурила.

– І що ти сказала Еміну? – пролунав хрипкий голос.

Здається знайомим, але я не могла згадати, кому він належить.

– А що йому скажеш? – Фиркнула Ділара. – Хіба Емін слухає? Я постаралася йому натякнути, щоб сам розбирався зі своїми жінками, а те, чого це вони тут блукають постійно. То одна прискакала, то друга. Нехай розбереться він із цією своєю пузатою коханкою і заодно дружину приструнить.

– Та жінка справді вагітна?

– Так. Хоча хто ж знає? Очі у неї хитрі. Як зиркне… Де Емін таку вертихвостку підібрав? Гаразд, не важливо. Ви мужики зовсім мізки втрачаєте, коли поряд така задом крутить. Я ось Наташку не розумію. Як вона могла чоловіка упустити? Як вона цю стерву до нього підпустила? Начебто це ще й подружка її, якщо не бреше.

– Навіщо ця дівка до вас приходила? – різко спитав чоловік. – Чому ви з батьком її прийняли?

Тепер я зрозуміла, з ким спілкувалася Ділара.

Роман. Її єдиний син. Він рідко тут з'являвся, надто зайнятий був своєю роботою, розвивав власну мережу готелів.

З Еміном у них були напнуті стосунки. Здавалося, чоловіки один одного не виносять. Але Емін взагалі ні з ким, крім Ріната, нормально не спілкувався.

Певне, тут грала роль конкуренція. Обидва Байсарови. Вік приблизно однаковий. Вони навіть народилися в один рік. Різниця кілька місяців. Можливо, додавалися якісь ревнощі. Все ж таки Рінат був батьком Романа, але при цьому виховував і Еміна. Виходить, їхнє суперництво виникло з раннього дитинства.

Незрозуміло, чому Роман заїхав у гості до батьків саме сьогодні, у звичайнісінький день. Ділара скаржилася, що він приїжджає виключно на свята.

– А як було не прийняти? – обурено промовила жінка. – Ця вертлява погань розплакалася прямо перед нашою квартирою, закотила справжню істерику. Така ганьба… як би я дивилася сусідам у вічі? Вона тут почала кричати, розмахувати папірцями. А там якісь аналізи, знімки УЗД. Довелося завести її у квартиру. Вона тут сльозами захлиналася. Тоді Рінат і зателефонував Еміну. Викликав його. Нехай заспокоїть свою дівку. Не знаю, що за кішка між ними пробігла. Думаю, це Емін просто хотів розважатися, не чекав, що ця підстилка дитину від нього понесе. Ну і Наташці він навряд чи збирався розповідати про свої пригоди. Але бачиш, шило в мішку не приховаєш. Вона сама з'ясувала. І як розлютилася! Ну, сам подумай, розлучення хоче. Чуєш, синочку? Розлучення їй подавай. Ідіотка. Де вона другого такого чоловіка, як Емін, знайде?

– Це Емін ідіот.

– Що? – Прошипіла Ділара.

– Інакше його тепер не назвати.

– Ой, подумаєш, раз побавитися сходив...

Я втомилася слухати отруйні міркування Ділари. Її й так було надто багато за останню добу.

Я зробила крок уперед і подивилася на жінку.

– Давайте ключі.

– Ой, Наталю, – забурмотіла Ділара і відразу знітилася. – Давно ти тут? Ключі… зараз подивлюсь…

Вона заметушилась, піднялася з крісла і почала шукати.

– Ви ж сказали, ключі привезуть, – нагадала я.

– Так, але щось затримуються, – розвела руками Ділара. – Я тобі другий комплект дам. У мене лишався.

Просто неперевершено. Значить, я ще вчора могла отримати ключі від своєї квартири, але Ділара навмисне тягла час.

Говорити про це не було сенсу.

Я повернулася, бо відчула на собі тяжкий погляд. Роман дивився на мене дуже довго та уважно.

– Привіт, Наталя.

– Привіт, – машинально кивнула я і знову відвернулася.

Єдине, чого мені зараз хотілося, це отримати свої ключі та поїхати звідси подалі. Спілкуватися з Романом я не збиралася, як і з будь-яким членом сімейства Байсарових.

Нехай вони з Авророю знайомляться та розмовляють.

А я більше не частина їхньої родини. Розлучення – просто формальність, якої потрібно скоріше досягти.

Судячи зі слів Ділари, між Еміном та Авророю не все було гладко. Ну, значить, притруться ще. Може Аврора “розумна жінка” і відпускатиме чоловіка на бік “розважитись та побавитись”.

А я тупа. Мене не врятувати.

– Де ж ключі? – не витримала метушню Ділари.

Жінка ніби знущалася та спеціально тягла час. Вона нишпорила по ящиках, оглядала полиці свого величезного серванту.

– Що ти така знервована? – хмикнула Ділара у відповідь. – На роботі настрій зіпсували?

Відповідати я не збиралася, склала руки на грудях і спостерігала.

– Ти на роботу влаштувалася? – Запитав Роман.

Він підвівся і став поруч зі мною, а я відчула, що сама присутність чоловіка поряд вже напружує і дратує мене.

Чи вся справа в його спорідненості з Еміном?

Чоловіки зовсім не схожі зовні. Якщо не вважати, що обидва дуже високі та великі. Риси обличчя у них дуже різні, та й манера триматися.

Роман гарний, якщо судити за класичними канонами зовнішності. Емін жорсткіший, у нього більш різкі та хижі риси. Якщо подивитися на них двох, не можна сказати, що вони родичі. Наче з різних світів.