=3=

Мені було складно зосередитись. За один короткий вечір я втратила коханого чоловіка, найкращу подругу та всі мої надії розбилися на мільярди уламків.

Я не знала, як вчинити далі. Думки були хаотичними.

Загалом у мене була своя квартира, яка дісталася у спадок від мами. Невелика однокімнатна студія з простим ремонтом.

Може поїхати туди? Але в мене навіть ключів від квартири немає. Я забула, коли була там востаннє. Років три тому? Чотири?

Усі цінні речі я забрала звідти після смерті мами. Фотоальбоми, книги. Все це я давно перевезла до будинку, який купив Емін.

Наше сімейне гніздечко.

Я заплющила очі. Усередині все стиснулося від дикого болю. Здавалося, серце вирвали із грудей, залишилася кривава рана.

Ще вранці я була щасливою. Життя здавалося ідеальним. Тепер же все розвалилося за секунду.

Гаразд, треба зосередитися.

Ключі від квартири я віддала тітці Еміна. Колись Ділара сама запропонувала допомогти, і я погодилася.

Мені пригадалися її слова.

– Емін сказав, у тебе проблеми із квартирою.

– Ні, не зовсім. Завтра мають міняти газовий лічильник. Потрібна особиста присутність, впустити фахівців, які виконуватимуть роботи, підписати документи. А я не встигаю. До нас додому в цей же час доставлять нові меблі. Потрібно все перевірити.

– Так давай мені ключі, простежу, – запропонувала Ділара. – У мене завтра весь день вільний.

– Велике спасибі.

– До речі, а чому ти це житло не здаєш? Хочеш знайду квартирантів? Нині такий час, що навіть копійка зайвої не буде.

– Поки не треба, – відповіла ухильно і постаралася згорнути розмову.

– Ну, дивись, був би хоч невеликий, але прибуток, – наполягала на своєму Ділара.

– Це квартира мами. Я ще не всі речі розібрала. Ремонт там старий. Потрібно було б оновити. Ми з Еміном вирішили, що спочатку закінчимо роботи вдома, а потім займемося квартирою.

– То Емін це все схвалив?

Я кивнула, і Ділара більше нічого не стала питати.

Тітка Еміна практична жінка. Вона вважала, що все потрібно використати з максимальною вигодою. А ще часто натякала мені на те, як треба заощаджувати.

– Це що, плитка із Італії? – хмурилася вона, розглядаючи гостьову ванну у нас вдома. – Не бачу сенсу переплачувати гроші. В нас матеріали не гірші. Емін знає, скільки ти на ремонт витрачаєш?

– Звичайно. Він сам сказав, вибирати лише найкраще.

– Навіть так? Ну добре.

Діларі все здавалося надто дорогим. Меблі, штори, техніка, посуд. Але варто їй дізнатися, що Емін це схвалив, вона моментально замовкала.

Я намагалася розпоряджатися фінансами грамотно, не викидала гроші на вітер, проте після кожної розмови з тіткою Еміна відчувала себе жахливою марнотраткою.

І все ж я була їй вдячна за допомогу. Вона доглядала квартиру.

Мені зовсім не хотілося пускати туди чужих людей. Напевно, це справді безглуздо, адже найважливіше я забрала. Коли я поділилася своїми міркуваннями із чоловіком, він лише посміявся.

– Забудь, – відмахнувся. – Не хочеш здавати цю квартиру – не треба. Нехай стоїть закрита, а моя тітка доглядатиме.

– А гроші…

– Наталя, – він притягнув мене до себе і міцно обійняв. – Це жарт? Я заробляю достатньо, щоби ти взагалі про гроші не згадувала.

Я похитала головою, проганяючи спогади геть.

Досить. Незабаром розпочнеться нове життя.

От і добре, що квартира весь час була порожня. Інакше як би я зараз виставила звідти квартирантів?

Я допила чай і вирішила поїхати до Ділара за ключами. Звичайно, зараз вже вечір. Але виходу нема.

Вийшла з кафе, вдихнула прохолодне повітря.

Здається, я трохи заспокоїлася. За кермом уже почувала себе набагато впевненіше. Мене перестало трясти та колотити.

Зараз усі думки крутилися навколо того, де переночувати. Отак і треба відволікатися на прості завдання.

– Що трапилося? – Здивовано пробурмотіла Ділара, побачивши мене на порозі. – Ти чому так пізно приїхала? Могла б зателефонувати.

– Я ненадовго, – ледве ковтнула. – Тільки ключі взяти.

– Які ще ключі? – насупилась Ділара.

– Від квартири, – відповіла і, про всяк випадок, додала: – Від моєї квартири. Ну, я вам залишала…

– Ах, так! – Вона якось натягнуто засміялася. – Звісно! Твоя квартира. Слухай чому ми на порозі все обговорюємо? Проходь. Що ти стоїш? Де Емін?

– Він на роботі, – дуже старалася, щоб голос не затремтів.

– Ну так, як завжди, – хмикнула Ділара і похитала головою. – Ти дивися, Наталко, обережніше треба бути. Раптом якась вертихвостка поряд намалюється? Там в офісі, напевно, повно готових на всі дівок. Тільки свисни.

Я лише розсіяно мотнула головою. Не збиралася їй нічого розповідати. Тільки цього не вистачало.

Швидше взяти ключі та поїхати.

Потім вирішу, що робити далі.

– Сідай, зараз чай наллю.

– Дякую, не треба, я ж буквально на хвилину зазирнула.

– А куди ти поспішаєш? Емін на роботі?

– Багато справ удома.

– Ой, які там у тебе справи. Готовка? Ремонт? До чоловіків інший підхід потрібний. Невже не розумієш?

– Вибачте, Ділара, але я поспішаю. Вже вечір не хочу вас відволікати. Давайте просто візьму ключі та поїду.

– Ох, Наталя, тут така справа, – вона зам'ялася.

– Що трапилося?

– Мені довелося заселити туди людей.

Спочатку здалося, я не дочула.

– Не хвилюйся, дуже хороша родина, – запевнила Ділара. – Мої далекі родичі.

– Я ж просила… там речі…

– Все гаразд із твоїми речами. Нічого не вкрадуть. Та що там такого можна стягнути? – Засміялася Ділара. – Гнилий ламінат або комод, що розвалився? Навпаки, вони тобі обставили квартиру. Ну, в рахунок оренди. Минулого тижня новенький холодильник купили.

– Ви навіть у мене не запитали.

– А що тут питати? – щиро здивувалася Ділара. – Ми ж одна родина. В нас так прийнято. Кожен допомагає. Я просто не хотіла відволікати тебе нісенітницями. Людям терміново знадобилося житло. Квартира вільна. Чому б їм не запропонувати?