Глава 1

— Кір, я візьму твою машину, — проходжу повз чоловіка, поглядаючи на годинник. Запізнююся! 

— А що з твоєю? — запитує чоловік, роблячи ковток ранкової кави. 

— У сервісі. Я ж казала. Обіцяють до вівторка зробити. То що — ти сьогодні кудись збираєшся? 

— Ні, у мене вихідний. Ключі на полиці в передпокої. 

— Дякую. Повернуся за кілька годин, а ти Василинці подзвони, дізнайся, як у неї справи. Зовсім про доньку забув, — дістаю туфлі, хапаю ключі й вибігаю з дому. 

Два місяці тому до нас на йогу прийшли дві новенькі дівчини, і якось так вийшло, що ми з ними подружилися. Зустрічаємося щонеділі за чашкою кави, обмінюємося плітками, інколи разом ходимо на шопінг. Мені цього не вистачало. Справді не вистачало. Мої подруги давно роз'їхалися по різних містах, вийшовши заміж, а я не дуже товариська людина і нові знайомства заводжу через силу. 

Я сідаю за кермо позашляховика чоловіка, підлаштовую під себе сидіння. 

Доїжджаю до ресторану швидко, опускаю вниз сонцезахисний козирок, щоб залишити там свої окуляри, які я постійно гублю, і мені на коліна летить складений у кілька разів аркуш паперу. 

Розгортаю. Це дитячий малюнок. Ну, треба ж, невже Кір возить із собою  дитячі каракулі Василини? Василині вже вісімнадцять! А малюнок має такий вигляд, немов його з любов'ю зберігали весь цей час. 

Посміхаюся. Так, Кір у мене такий. Доньку любить понад усе на світі. І мене постійно балує. 

Складаю альбомний аркуш назад і раптом завмираю. На зворотному боці акуратним почерком виведено «Микита Єфімов. Група «Сонечко»» 

Микита? Хто це? Чому в цього хлопчика таке саме прізвище, як у нас? Чому цей малюнок знаходиться в машині мого чоловіка? У нас немає ні племінників, ні хрещеників з ім'ям Микита...

Я судорожно стискаю малюнок, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. 

Переводжу погляд на малюнок ще раз. Дитяча рука намалювала сонце, будиночок і трьох людей. Чоловік, жінка і хлопчик. Я проковтую клубок у горлі. Чомусь у грудях піднімається тривога.

Я повертаю аркуш назад, наче це допоможе позбутися того почуття, що так раптово нахлинуло, - суміш розгубленості, страху і... злості. Так, злості. На що? На кого? Невже на Кіра? Я ж нічого не знаю! Це може бути що завгодно. Має бути що завгодно.

Мій телефон оживає в кишені, вібрація повертає мене в реальність. Намагаюся заспокоїтися, швидко витираю спітнілі долоні об джинси і дивлюся на екран. Настя.

— Алло? — мій голос звучить здавлено, у голові прокручую всі ті історії, які колись читала на жіночих форумах про зради чоловіків. Але це неможливо! Просто абсурд! Усе що робить Кір цілими днями — працює і піклується про нас із донькою! 

— Ти де? Ми вже зробили замовлення, не дочекавшись тебе, — голос Насті бадьорий, безтурботний, наче нічого дивного й тривожного в цьому світі не існує. — Запізнюєшся?

— Я вже під'їхала. Хвилину і буду. 

Виходжу з машини, відчуваючи, як тремтять коліна. Повітря здається густим, як сироп. Мені потрібно просто заспокоїтися. Роблю глибокий вдих, намагаючись узяти себе в руки. Розберуся з цим пізніше. Зрештою напряму запитаю в Кіра, що це за малюнок. Це точно якась дурниця. Чому я так розхвилювалася?

Всім привіт!  Додавайте новинку до своєї бібліотеки, щоб не пропустити вихід наступної глави! Буду вдячна за підтримку, кометарі та вподобайки! 
Як добавити книгу: