Глава 34. Бажане викрадення

Променисте пекуче сонце ніби знущалося з принцеси Амірах. Ну як так можна радісно світити та зігрівати своїм теплом, коли серце немовби вкрилося кригою.

Так і зустрічала шанованих гостей із холодним, неприязним виразом обличчя. Стояла на святково прикрашених сходах королівського палацу під нестерпно палючим сонцем і була вся начебто крижана королева.

Адже до того дня, коли вельми поважний наречений, король Маркус, прибув до столиці Королівства Сипучих пісків, Амірах уже встигла остаточно змиритися зі своєю долею та зневіритися в коханому. Накрутила себе так, що майже зненавиділа його. Яке ж неподобство?! От просто негідник! Якби насправді кохав, то неодмінно вже з’явився б за нею, або хоча б звістку якусь передав. Не знаходила йому виправдань. Уже й раділа тому, що не наважилася втекти з палацу. Так і уявляла картину, як вона знаходить його, а він у своєму домі вже з Марідою сім’ю створив. Фантазувала собі Амірах аж до сліз.

Тож зустрічала короля та його придворних цілковито байдуже. Нащо їй думати про своє життя, якщо Заур її розлюбив. За дитину лише хвилювалася. Матиме від свого нещасливого кохання хоч якусь згадку. Занурена у свої тужливі думи, навіть не дивилася на гостей, які скупчилися біля палацу.

А прибули разом із Маркусом декілька десятків придворних та слуг із купою речей, обозів, коней. Ніби не за нареченою приїхав, а назовсім переїжджав. Натомість охоронців мав чомусь небагато.

Маркус зістрибнув із благородного вороного скакуна. Світлу куфію зав’язав собі на голові так, що світилися одні очі. Не любив король Маркус сонця, рідко виходив зі свого палацу. Тож і мав, на диво, бліду шкіру та боязкий, слабкий характер. Абсолютно ніяким був правителем, мав рацію король Амадеус стосовно нього.

Але ж сусіда й майбутнього зятя зустрічав досить привітно. Спустився до нього униз зі сходів, обійняв по-дружньому.

Амірах же навіть і з місця не зрушила. Бо здалося їй, що сонце напекло їй голову, або зовсім вже з розуму зійшла зі своїм коханням. Адже чітко й виразно бачила серед приїжджих свого Заура. Це було неможливо, однак це було насправді! Він, спритно зістрибнувши з коня, став позаду Маркуса й уважно прислухався до привітань Амадеуса.

Спокійний, врівноважений, усміхнений. Амірах здавалося, що вона марить. До тієї хвилини, аж поки їхні погляди не зустрілися. Певно, дуже спантеличеною виглядала Амірах, бо Заур нібито випадково потер долонею чоло, а потім притулив вказівного пальця до губ. Ото вже смішний, ніби вона й сама не розуміла, що в жодному разі не можна показувати, що вони знайомі.

Опанувавши себе, принцеса підійшла величаво до Маркуса. Офіційні привітання, скупі побажання. Якось Маркус зовсім відсторонено поглянув на наречену. Закрадалася думка, що те одруження йому так треба було, як арабському скакуну п’ята нога.

І хвилини не мала, щоб слово мовити своєму коханому. Узяв її батько під руку, запросив Маркуса до палацу й попрямували вони до урочистої зали. Там знову королівські особи дотримувалися церемоніалу, а згодом слуги розміщували усіх гостей. Хоч принцеса й відпочивала у своїх покоях під час усієї цієї колотнечі, коли розселяли придворних у палаці та розв’язували різні побутові питання, їй нестерпно хотілося піти пошукати Заура й поговорити з ним. Та здоровий глузд все ж таки переміг. Серед білого дня та поміж купи людей це було б дуже необачно.

Побачилися вони вже ввечері на святковому балу, організованому на честь короля Маркуса.

Амірах цього разу обрала легку небесно-бузкову сукню. Шовковисте волосся було уквітчане білими орхідеями. І сяяла принцеса, як найяскравіша зоря на переднічному небозводі. Їй неймовірно хотілося сподобатися, але не нареченому, а коханому.

Уже після кількох десятків танців, коли захмелілі гості вже якось не звертали уваги на етикет та придворні умовності, Амірах підійшла до Маркуса сама. Він красувався в оточенні своїх придворних дам, а найближче до нього стояв саме Заур.

Маркус якраз смакував солодким марципаном, але ж скривився, немов скуштував лимон, коли підійшла Амірах.

- О, шановна принцесо, ви сьогодні надзвичайно  гарна, немов… - почав з люб’язностей Маркус, - немов…

- Немов вечірня зоря, - шепнув на вухо королю Заур. Ще й підморгнув принцесі безсоромний.

- Так-так, немов вечірня зоря, - погодився Маркус.

Амірах же за приємні слова подякувала й попросила представити придворних. Почав Маркус з дам, причому представляючи одну з них, якось трохи знітився й почервонів. Та Амірах було байдуже до цього. Вона з усіх сил намагалася не видавати ніяких емоцій, коли черга дійшла до Заура.

- А це мій друг, мій спаситель, Зиґфрід, - навіть поплескав по плечу король свого новонабутого друга. – Я йому зобов’язаний от просто своїм життям і це не пусті слова.

- Ох, як цікаво, не розповісте детальніше? – спитала Амірах.

- Це неймовірна історія! – почав оповідати король. – Вже на під’їзді до столиці, коли залишалося десь пів дня у дорозі з нами усіма трапилася просто катастрофа. Ми зробили привал, щоб перепочити, поїсти. І я відійшов…Кхм-кхм…у своїх справах, зі своєю…Але це не суттєво. А важливо те, що на нас напали гепарди!

- Хто? – щиро здивувалася принцеса.

- Справжнісінькі величезні гепарди! – вигукував емоційно король, начебто знову той страх відчував. – Вони чомусь напали саме на мене і на мою... Хоча, не зважайте. Проте якби не цей безстрашний чоловік, який їх миттєво розкидав та поборов, я б зараз не стояв перед Вами, принцесо.