Глава 30. Розбирати каміння та плекати кохання

Першим поривом було мчати до своєї Амі  в королівський палац і байдуже, що не дала згоди богиня. Однак Заур розумів, що на ньому нині величезна відповідальність. І зціпивши зуби, заховавши свої бажання глибоко в серці, пішов до дітей.

Ідучи поміж грудами каміння, герой-рятівник відчував якесь спустошення. Образливо було, чи що. І невимовно гірко. Адже фактично з його допомогою знищили Мора, могла хоч би вислухати богиня. Пихаті й зарозумілі ті боги! Як же вистачило йому сміливості стати на захист батька? На емоціях, певно, діяв, не зважаючи на наслідки. Тепер холодною головою збагнув уже, що навряд чи зміг би протистояти їм. Знищили б враз своїми божественними магічними силами. Але ж хіба можна стояти осторонь і спокійно спостерігати, як вбивають щойно віднайденого батька, та жити потім спокійно, знаючи, що нічого й не намагався вчинити.

Не уявляв навіть Заур, як і де шукатиме його згодом. Але поки інші нагальні потреби треба було вирішувати.

Спершу про дітей потурбувався. Перелякалася малеча тієї битви богів. А Заур, хоч і не любив цього робити, проте застосував своє навіювання на хлопчаків та заспокоїв по черзі молодших. Потім уже разом обійшли територію Ордену. Знайшов дітям щось поїсти. На щастя, ті будівлі, де харчувалися й спали вихованці не надто постраждали.

Не уявляв новообраний очільник, за що спершу хапатися.

Вирішили з Ахмадом, що варто передусім поховати померлих. На жаль, троє викладачів та членів Ордену загинули в тій страшній трощі. Безжальний каменепад мав і свої жахливі наслідки.

Потім ще довго довелося відшукувати приховані скарби таємного братства. Адже Заурові не було відомо, де схована скарбниця. А гроші були потрібні дуже. Бо ж за щось треба було відновлювати все це. Заур був магом, а не крадієм. Навіяти та взяти без оплати будь-що він не хотів. Ходив кімнатами, простукував стіни, вишукував таємні схованки.  

Раптом почув позаду кроки. Якраз до залу слави дійшов у своїх пошуках. Думав, можливо десь у стіні є таємний хід. Озирнувся, побачив ментального мага Мігуса.

Мігус був уже в значних літах. Довге сиве волосся розвіювалося на ходу, коли він, на диво, енергійно наближався до Заура. Відразу погляд відвів шукач скарбів, адже Мігус також володів доволі рідкісною магією. Він умів читати думки. Щоправда, з віком його здібності значно послабилися, адже жив на світі цей поважний маг уже понад сто років.

- Хехе, Зауре, я здогадувався, що все вдало закінчиться, але від гріха якомога далі сховався у підвальних приміщеннях. Все одно допомоги з мене ніякої. А ти мені розповіси, чим все закінчилося? – і питально так нахилявся, намагаючись упіймати погляд Заура.

«Думай про Орден», - наказав собі Заур.  

- Кхм-кхм, - аж прокашлявся старечим голосом своїм, спіймавши все ж таки очі Заура. – То у нас новий Головний.

- Це несподівано й для мене, та я не хотів такої відповідальності, такої долі.

- Ну, у кожного свій шлях, Зауре! Якщо боги й доля тобі таке призначили, то ти справишся. Кожному дається під силу його, по спроможності.

- Я відчуваю, що можу не виправдати очікувань богів і що мені буде дуже складно.

- Знаєш, Зауре, у справжнього героя шлях ніколи не буває простим, але саме проходячи його, герой загартовується й стає міцнішим. Я вірю в тебе, мій хлопчику, ти зможеш.

- Але ж у мене немає ні навичок керування, ні досвіду, ні навіть грошей.

- Навички й досвід легко здобути, а от де скарбниця я знаю, - посміхався хитро Мігус. – Ходімо, покажу тобі.

А на ходу цей мудрий старець ще й кинув підбадьорливими словами:

- Ти не маєш права відмовлятися від своєї долі й полишати нас напризволяще. Ти тепер наш Головний, тож керуй нами, а ми підтримуватимемо тебе.

Надвечір повернулися й інші маги та прислуга Ордену. Звісно, як боги влаштували побоїще, так і втекли усі, мов мітлою змело. Злий був на них Заур несказанно. Як можна було залишити дітей самих? Але ж не став уже сваритися. Не хотілося з конфліктів розпочинати своє керування Орденом. Та й відомо вже було усім, хто новий очільник.

Адже мали скорпіони магічний знак Головного піщаного скорпіона. У залі слави на центральній стіні було вирізьблене із каменю величезне зображення скорпіона, який тримав у клешні прозору скляну кулю. І у випуклій кулі тій сам по собі з’являвся портрет нового Головного. Це було як демонстрація волі богині, ну тепер уже, виходить, що усіх богів. І з’явилося там зображення Заура.

Був серед прибулих магів і друг Заура Махмуд. За допомогою свого вміння рухати предмети багато в чому їм допоміг. Пересував каміння, розчищав простір. Трохи здивовано зиркав на друга свого. Однак нічого не питав.

Заур вигадав усім історію про те, що забрали боги Зенона в інше місце для таємничих і важливих справ. Розпливчато так пояснив, ніхто нічого й не зрозумів. Не хотів повідомляти усім, що насправді трапилося. Лише Мігус таємничо усміхався. Та нехай, може, мовчатиме.

А коли вже ніч огорнула своєю прохолодною темнотою територію Ордену, то сиділи удвох Заур та Махмуд у кабінеті й розмовляли. Стіну не встигли полагодити, тож через величезний отвір дивилися на мерехтливе зоряне небо.

- То ти тепер Головний, друже, вітаю! – привітав друга щиро Махмуд.