Глава 28. Фінальний бій

Уже відчиняючи масивні двері, які вели вглиб печер, Заур відчував, що дрижання землі стихає.

- Ахмаде, залишаєшся тут! Ти – головний! Якщо раптом будуть ще якісь катаклізми й ситуація погіршиться, то ведеш усіх прямо цим проходом, вийдете з протилежного боку гори. Ну а там вже діятимеш на свій розсуд.

Але Заур не збирався залишати їх напризволяще, він попри все сподівався вийти з цієї халепи живим і здоровим. Треба було лишень якнайшвидше розібратися із тією потойбічною потворою. Та поки біг знову до центрального виходу, то вже абсолютно точно зрозумів, що землетрус припинився, а це означало лише одне. Що Піщаниця втрачає сили.

А на подвір’ї Ордену чекав на нього дуже неприємний сюрприз. Заур навіть не встиг добігти до крила, де мешкав батько. Бо фінальний бій відбувався вже на відкритому просторі.

Піщаниця збільшилася суттєво, до метрів п’яти, та з усіх сил намагалася протистояти тій темній химері. Підіймала магічними потоками груди каміння, кидала в нього. Проте тому потойбічному чудовиську було все одно. Не ухилявся навіть.

Заур намагався зрозуміти, чи самостійно існує вже ця сутність, чи десь там поряд причаївся його батько. Якісь обриси тіла, обличчя чимось начебто й нагадували Зенона, однак повністю чорна була та істота, ще й зростом така ж, як і богиня землі, приблизно метрів п’ять.

Потойбічний бог, чи що воно там, атакував Піщаницю темними згустками енергії. Ці кулі мали незрозуміло яку природу, однак коли досягали височезної постаті богині, то помітно було, що роз’їдали її та завдавали болю. Бо навіть скрикувала. Але хіба боги можуть відчувати біль? Це була якась дивна субстанція, що знищувала божественну сутність.

Що вже й про людей казати! Але Заур героїчно вирішив спробувати допомогти богині й підкрастися до нього ззаду. Миттєво придуманий план був такий. Залізти по напівзруйнованих дахах та прилеглих скелях якомога вище нагору й кинути в те створіння пляшечку з отрутою. Не найкращий план, зрозуміло, але іншого не мав.

Та вже коли майже забрався на найвищу будівлю трапилося неочікуване. Замиготіло яскраве світло трохи поодаль від тієї епічної битви. І вийшла зі створеного порталу Акварія. Богиня води зорієнтувалася миттєво й почала формувати потоки води. І раптово на піщаному подвір’ї, густо закиданому камінням, з нізвідки полилася вода.

Акварія також стрімко почала тягнутися у височінь. Вона водила руками, немовби воду із повітря формувала і нестримними хвилями, навіть гострими струменями, запускала ту воду в потойбічного бога.

Ще за хвилину з’явився портал з іншого боку. І вийшов з нього бог Аір. Він також довго не розчухувався. Здійнявся раптово сильний вітер, що тормошив чорну потвору, хитав її з боку в бік. Та чорна істота намагалася запустити згусток в Аіра, однак вітер був непереборної сили.

Заурові аж довелося пірнути всередину найближчої будівлі, спостерігав за усім здивовано з вікна.

Адже почало відбуватися те, що ніяк не можна було пояснити. І що взагалі абсолютно не могло відбуватися в реальності. Бо усі природні явища нахлинули на небезпечного супротивника одночасно. Лютий град, нестримний буревій, проливний дощ, сліпучий туман, ще й блискавками почало його нещадно бити.

Зненацька почувся моторошний, потойбічний голос:

- Вам все одно мене не здолати. Бо я вічний Мор, я несу смерть. І я знищу все життя. Не залишиться нічого живого, лише темінь та смерть. Це вічне те непереборне.

Однак бог Мор був занадто самовпевненим.

Бо в цю саму мить нарешті з’явився й останній бог стихій Феріус та почав палити його вогнем.

Усі боги одночасно направляли силу своїх життєдайних стихій на бога, що ненавидів життя та приносив смерть.

Він не встигав ухилятися від блискавок, пручався у полум’ї вогню, проте чомусь ще існував. Помітно було, що ослаб, вже не формував згустки чорної енергії. Але ж і не зникав.

- Зауре, отрута! – вигукнула Піщаниця.

І Заур метнувся знову якнайвище на гору, хвацько виліз наверх та жбурнув у Мора отруту скорпіона.

Певно, що все вкупі дало той фінал, на який усі сподівалися.

Чорне створіння почало корчитися та зменшуватися. А боги також поступово набували звичної подоби.

Пощастило Заурові, що така епічна битва відбувалася на знайомій йому території. Доволі швидко йому вдалося й спуститися. Бо ж лазив змалечку мільйон разів по цих скелях, знав кожну піщинку.

Боги обступили колом те чорне тіло, що корчилося в судомах. Направляли по черзі й одночасно свою магію, однак та істота все ж не гинула.

«Ніж!» - здогадався Заур. Але наблизившись до них, із жахом відсахнувся, бо те створіння мало чіткі риси його батька. Обличчя, статура, нехай чорне й понівечене, однак, це абсолютно точно було тіло його батька.

- Ну ж бо, Зауре, діставай швидше магічний ніж та проштрикни цю кляту істоту, - роздратовано промовила Піщаниця.

Пощастило Зауру. Певно, змилостивилася доля над ним. Адже озираючись довкола, немовби шукаючи відповідь, як же йому вчинити,  він кинув випадковий погляд на крило, де мешкав його батько. Там кабінет вже без зовнішньої стіни був. Напевно, боги вибили під час свого протистояння. І побачив постать, що намагалася піднятися. Підсунувся майже до краю Зенон та щосили пробував стати на ноги.