Глава 20. Жертовне кохання

Малим хлопчакам, які зростали та навчалися в Ордені, зображення скорпіонів, викарбувані на стінах, завжди навіювали якусь безмежну святобожність. «Скорпіони найсильніші! Скорпіони непереможні! Безжально випустимо жало!» Які лише заклики не придумували для підняття бойового духу! Скорпіонів малювали, вивчали у книжках. Навіть був на території Ордену живий куточок, де вирощували справжнісіньких отруйних скорпіонів. Це була тотемна тварина. Оберіг, якому поклонялися.

Однак жодного разу Заурові не довелося побачити таку моторошну та водночас захопливу подобу скорпіона. Створіння богині напрочуд стрімко наближалося до них. Чомусь інтуїція підказувала йому, що ця істота їм не нашкодить.

Взяв на руки свою принцесу, якій ставало все гірше й гірше, і попрямував назустріч. Сподівався, що тварина допоможе їм дістатися кудись чимшвидше з цієї пустелі. Не помилився, так і склалося.

Наблизившись, гігантське чудовисько зовсім не виявляло агресії, а навпаки, покірно лягло в пісок, ще й простягнуло свої клешні, начебто щоб зручніше було забратися йому на спину.

Заур підіймався, коливаючись, мов маятник. Хвилювався, щоб ненароком не оступитися і не впасти разом зі своїм діамантом. Притискав її до грудей, дмухав на неї. Однак не було в цьому сенсу, бо Амірах була дуже гарячою.

Розмістилися на цій істоті, напевно, найбільш вдало, порівнюючи з усіма способами пересування у божественному світі. Інші створіння в попередніх колах не могли б похизуватися такими зручними й комфортними спинами. Майже рівною була спина скорпіона, навіть трохи впадала до середини, тобто не мали зіслизнути з неї під час руху. Лише по боках були якісь гоструваті нарости та трохи горбисті виступи в кінці тіла, ще й закручений хвіст зверху майорів.

Сів чоловік, поклавши собі на коліна голову непритомної принцеси. І як часто буває, після нападу відчаю приходить здатність раціонально мислити. Так і Заур, опанувавши себе, почав зіставляти всі факти й розмірковувати, не забуваючи погладжувати скуйовджене волосся коханої.

Через скільки часу після навіювання вона змогла опиратися його магії? Поки пролазили тим ходом між крамницями, перевдягнув її, потім швидко дібралися до торгового каравану. Намагався згадати точний час, але десь понад годину. Він тоді гадав, що справа у ньому, у його втомленості, втраті потенціалу. Так, вона потім все ж таки заснула, але якщо припустити, що вже тоді почала вироблятися якась протидія його магії. Наступне. Скільки часу вони проходили повітряне коло? Також не більше як годину. В печері пливли начебто довше. Чи, можливо, їм просто здавалася та печера нескінченною? Але також година-дві, не більше. Тобто, якщо врахувати цей час, поки вони пливли від Акварії, пів години, напевно, чи трохи довше, то ось-ось має почати вироблятися й здатність протидіяти магічному впливу в її організмі.

Але щось поки організм Амірах не боровся з цією магією і принцеса щохвилини марніла все більше й більше. Розумів Заур, що так далі тривати не може. А якщо вона загине? Якщо от саме зараз помре у нього на руках від зневоднення? Він же собі потім ніколи не пробачить.

Не мав ніяких варіантів дій, не міг нічого вигадати, як напоїти принцесу водою чи якоюсь іншою рідиною. Точно, рідина!

Треба десь дістати будь-яку рідину, не варто зациклюватися лише на воді. Промайнула думка спробувати вбити скорпіона, але хто знає, чи є в цій магічній істоті рідина всередині. Та ще й може розлютитися, вбити їх обох. Ба більше, це ж був їхній тотем! Священна тварина їхнього Ордену. Ні, це не варіант. Хіба що…Вода міститься у його крові. Ця думка була настільки божевільною, що спочатку навіть відкинув її. Але вона нав’язливо крутилася в голові.

Та ще й шкіра на найпрекраснішому обличчі більше полущилася. Але ж, на щастя, чи то від різкого й швидкого повзання гігантського скорпіона, чи з якихось інших причин, але ж розплющила очі принцеса, отямилася. Проте шепотіти почала оте болісне «пити, пити, пити».

Треба було терміново щось робити.

І Заур зважився.  Метнувся до найближчого гострого наросту на спині скорпіона й різким порухом зробив собі неглибокий надріз якраз по долоні. А потім притулив свою руку їй до рота.

- Амі, кохана, тобі необхідна якась рідина. Все дуже погано. Будь ласка, зроби хоч пару ковтків, - завбачливо не повідомив, ковтків чого їй треба випити.

Стиснув сильніше кулак, багряними краплями стікала його кров до її губ.

- Амі, хоч трішечки, розтули солодкі свої губи, - промовляв ніжно, другою рукою голову їй підтримуючи.

І вона ковтнула, якимось незбагненним чином вкусила білими зубами ту закривавлену долоню і смоктала з неї кров.

- Так, спрагла моя квітко, молодець,  - шепотів їй тихо.

Чи хвилювався за себе? Навряд. Йому багато разів доводилося втрачати кров, і не завжди він перемагав у двобоях. Знав, що міцний та витривалий. Зараз головне було врятувати її.

За декілька хвилин, Амі знову відкинула голову назад. Ще разів зо два приходила до тями, пила невеликими ковтками його кров і знову заплющувала очі, аж поки не помітив Заур, що їй поволі стає краще. Спершу стала нормальною шкіра на обличчі, потім відчув Заур, як спадав жар і лоб ставав уже негарячим. Та найбільше зрадів, коли розплющила свої неймовірні оченята й глянула на нього осмислено, озирнулася здивовано, зрозумівши, що вони в русі. Як потрапили на цей засіб пересування не пам’ятала навіть.