Глава 17. Аквамариновий світ Акварії

Вони йшли повільно до моря, тримаючись за руки.  А під ногами м’яко хрускотів білий пісок.

- Я ніколи не бачила такої краси, - захоплено сказала Амірах, споглядаючи ту нереальну водну блакить.

Раптом Заур зупинився.

- Амі, нас же ніхто не підганяє. Встигнемо ще поговорити з богинею, - сказав, сідаючи на той білосніжний, мов борошно, пісок. – Сідай, відпочинемо трохи.

Сіла біля нього, поклавши голову на його міцне плече. Таким рідним і близьким він їй в ту мить здавався, і ніби й сама природа своїми дивовижними краєвидами навколо підбадьорювала та звеселяла їх, спонукаючи до відвертих розмов.

- Дівчинко моя, пробач мені за це викрадення. Зрозумій, що я не міг інакше вчинити, - Заур і сам не розумів навіщо почав цю розмову. – Мій Орден мене виховував. Я зростав із чітким усвідомленням, що зобов’язаний своїм наставникам усім, що виконання завдань – це основа всього.

- Але ж у тебе десь можуть бути батьки. Твоя сім’я? - спитала Амірах, черпаючи пригорщами ту м’яку прибережну пудру. – Невже тобі ніколи не хотілося дізнатися, хто вони?

- Хотілося, звісно. Іноді такий розпач заволодівав мною. Особливо, коли карали, коли щось не виходило. Наш Головний Піщаний скорпіон, Зенон, добрий та справедливий, однак стосовно покарань був невблаганним. Мені, бувало, від нього добряче перепадало. І тоді я думав, що прийде мій батько та забере мене. Знаєш, малим хлопцям так хочеться інколи хочеться тепла й ласки.

«І великим також», - подумала з жалем Амірах.

- Ти не знаєш іншого слова, лише «треба». Спочатку навіть важко було після двадцяти років у Ордені жити самому, якось облаштовувати свій побут. Але потім звик. Зрозуміло, ще й Маріда допомагала, - випадково зовсім сказав, не подумавши.

- От тільки не згадуй зараз свою Маріду, - аж розсердилася Амірах, відвернувшись від нього й очей не зводячи з похиленої в аквамаринову воду розлогої пальми.

- Амі, пробач, я ненавмисне, - обійняв її, виправдовувавшись. – Запевняю тебе, що не буде більше ніякої Маріди й нікого іншого. Так і житиму один, якщо смерть не зустріну. Я не зможу пити звичайне вино після того, як спробував такий божественний нектар! Ти богиня моя, ти солодка моя спокуса, яка змусила втратити розум. Хіба міг я подумати, що геть згублю голову від дівчини, нехай навіть такої неповторної принцеси, але ж я був впевнений, Амі, що моє серце закрите для зайвого, непотрібного й нелогічного. Та не так сталося, як гадалося. Бо, як виявилося, інколи серце диктує нам умови. Ти назавжди залишишся в моєму серці та в моїх думках, принцесо Амірах.

- Ти так впевнений, що нам не бути разом? - спитала принцеса журливо, вже й забувши, що хотіла образитися.

- Так, Амі, цілковито впевнений. Бо хай я не виконав завдання, але переховуватися  від своїх я не буду. Отримаю заслужене покарання і цілком виправдану зневагу побратимів. Я готовий до цього. Я до всього готовий, бо за все треба платити. І за свою нерозсудливість також.

- Ти гадаєш, що це було нерозсудливо? - спитала й зашарілася, бо ж згадала всю ту божевільну пристрасть.

- Так, Амі, не розсудливо, але фантастично! Я кохаю тебе! За цей короткий час я встиг прикипіти до тебе, мов та лава у колі вогню. Те, що відбувається в моїй душі нагадує марево та туман, як у просторі бога Аіра, - красномовним таким рідко бував Заур, лише якщо для діла потрібно було.

- Аби твої почуття не були такими ж швидкоплинними, як вода, - продовжила саркастично Амірах.

На відміну від чоловіка, який також запав їй в серденько, вона була впевнена, що їм вдасться не розлучатися. Найлегше було просити батька. Саме це й збиралася зробити, як повернуться. Адже Орден звісно важливий для піщаного скорпіона, але хіба можна не скоритися своєму королю? Дасть наказ охороняти його доньку і все. Про магію Заура можна спочатку промовчати, а потім якось повідомити батькові. Усе вже продумала принцеса. Так, дріб’язок залишився – вижити в останньому колі й повернутися у свій світ.

- Не будуть, Амі, запевняю тебе! Нумо краще про тебе поговоримо, - намагався перевести розмову на іншу тему, бо важко було Заурові про своє кохання говорити. Адже знав, що воно приречене. Але ж не міг не спитати про її почуття, бо ж пам’ятав ті її слова про вірність майбутньому чоловікові.

- Ти не жалкуєш, моя квітко, про те, що трапилося між нами? Тепер усе настільки ускладнилося.

- Ох, Зауре, - відповіла, сміючись, - тепер чутки про моє легковажне життя – це вже підтверджені чутки. Ні, не жалкую, звісно, бо ж сама цього хотіла.

Про свої плани щодо нього вирішила змовчати. Але ж такі вони вередливі принцеси, вже як чогось чи когось забажають, то від свого не відступляться. Так і Амірах була налаштована попри все залишити Заура при собі. Пропускала між долонь сипучий пісок і думала про те, що своє кохання вона не відпустить. Однак час вже був час і в гості навідатися до Акварії.

Простір богині Води був найчарівнішим місцем з усіх місць, де вони обоє хоч колись бували. Стомлені пальми хилилися до грайливих пінистих хвиль. Пісок, по якому Заур та Амірах ступали до води, білизною своєю аж навіть сліпив очі.

Познімали вже й взуття своє, насолоджуючись піддатливим піском та теплими хвилями, які не такими холодними були, як вода у підземній печері. Усі відтінки блакитного радували око, та найбільше здивувала величезна морська рибина, що виринула із морського дна й  підпливла до них. І на мілководді лягла, здіймаючи мул. Ніби якийсь велетенський морський скат, ну справжня дивина! Плямистий увесь був, глипав на них синіми очима, немовби намагався щось сказати й розумів усе.