Глава 15. Підземна ріка

Чи мав Заур якісь страхи? Напевно, що ні. Але трохи некомфортно почувався у затісних приміщеннях, замкнутих просторах, ніби щось давить, нависає над головою. Ні, звісно, якщо треба було, то міг і день просидіти в якійсь шафі чи, наприклад, колись тиждень переховувався всередині дерев’яного ящика в корабельному трюмі.

Однак коли він побачив перед собою одну єдину печеру, а підійшовши, ще й виявив хід, який вів униз до тихого плескоту води, то зрозумів, що матиме справу з підземними водами. І трохи стало ніяково. Та лише трохи, бо усміхнено підморгнув принцесі.

- Ну, Амі, ще не найгірший варіант. Це взагалі не викликає ніяких труднощів, порівняно з іншими колами. Будемо пливти так, як стрибали. Ти в мене на спині, тримаєшся за шию. Довіряй мені й усе буде добре.

Трохи ще показав їй, як затримувати дихання, якщо доведеться пірнати, та й з бойовим настроєм пішли вони у водяне коло.

Печера, дійсно, була переважно вузькою, надзвичайно довгою і подекуди між стелею та поверхнею води були зовсім не великі проміжки. Однак на початку їхнього шляху Заур цього ще не знав. Вдалося лише розгледіти, як десь попереду прорізалося неяскраве світло.  

А повністю зайшовши у воду, Заур зрозумів, що не все так просто із цим випробуванням. Бо, по-перше, вода була достатньо холодною, майже крижаною, а по-друге, занурившись у воду, відразу не відчував дна. Тобто доведеться увесь час плисти з Амі на спині.

- Амі, стрибай, я піймаю тебе. Тут не так страшно, як в інших колах, - заохочував дівчину.

Не мала вибору, стрибнула до нього, схопившись у воді за міцні плечі. Притулилася усім тілом, обійняла за шию, намагаючись не давити сильно. Так і поплили у печерну невідомість.

Спершу взагалі швидкий темп узяли. Подекуди низька стеля печери майже торкалася їхніх голів, доводилося пірнати. На щастя, принцеса не запанікувала і вдало виплили у розширений простір.

Дивовижне було все ж таки видовище. Печера розширилася так, що бачили над собою зверху гоструваті сталактити. А зверху через неширокий отвір лилося скупе світло, граючи райдужними барвами на поверхні. У тій печері був кам’яний виступ посеред підземної ріки. Сподівався Заур, що вдасться залізти на нього й перепочити. Трохи слизькуватий був, але ж Заур вправно виліз на нього й затягнув Амі.

- Ти помітила, що одяг, подарований богом Феріусом зроблений з якогось спеціального матеріалу. Він начебто не пропускає холод, теж певно з його магією. Я  майже й не змерз, - але ж замовк на пів слові, бо помітив, як вона розтирає свої скоцюрблені пальці. – Дай мені свої руки.

Торкнувшись цих тоненьких ніжних пальців, Заур подумав, що може бути біда, адже були вони льодяними.

Дихав на них, розтирав. А потім і сам незчувся, як почав ніжно й  солодко їх цілувати. Від гарячого того дихання зігрівалися не лише руки, плавилося остаточно її серце. Амі розуміла, що відчуває шалений потяг до цього чоловіка. Так хотілося отримати ще порцію палких поцілунків на цьому відразливому холодному камінні. Але ж його розсудливість у цей раз перемогла.

- Треба пливти далі, - промовив з неохотою Заур, легко її руки стискаючи. - Але намагайся не занурювати руки у воду, коли ми не пірнатимемо.

І дивився на неї так, немов у цій печері була вона найбільшим скарбом, найдорожчим, що є в його житті. Але ж сумними були його невиразно блакитні у печерному напівсвітлі очі.

І знову шубовснули в ту холодну тьмяну воду. Цей заплив був значно довшим. Заур відчував, що втомлюється. Але, як на лихо, не було жодного виступу, щоб ухопитися, перепочити, лише гладкі печерні стіни.

Гребок, ще гребок, ще один. Важко йому було, але ж не вперше. А от за неї хвилювався.

- Амі, як там твої руки? Я хвилююся, щоб ти не змерзла.

- Все добре, Зауре, - відповідала. Хоч і відчувала, що вже задубіли долоні.

Але принцеса Амірах от саме в цій студеній воді відчувала, як прокидається та нестерпно палає у ній той вогонь почуттів, про які й не здогадувалася раніше. Хіба їй було колись важливо, що відчувають інші, чи тяжко їм, чи втомлені? А от про нього турбувалася більше, ніж про саму себе. Розуміла ж, що йому нелегко й саме вона обтяжує його просування. І так хотілося бути сильною, витривалою, хороброю. Щоб він нею пишався.

Коли нарешті вже випливли на скам’яніле узвишшя, то аж попадали. Довгенько там перепочивали.

Вона поклала голову на його плече. Обійняв її, намагався зігріти ті багатостраждальні руки, зовсім не звиклі до холоду.  

Поки лежали, Заур знічев’я навіть почав розважати її історіями зі свого дитинства. Багато смішних казусів траплялося з бешкетними хлопчиками, наділеними магічними здібностями. Звісно, було цікаво послухати про його дитячі звички, вподобання.

- А ти? – спитав у принцеси. – Розкажи мені про своє дитинство. Як зростають такі чарівні квітки?

- У мене було доволі нудне дитинство. Моя мама померла під час пологів, тож мене виховували няньки. Батько мене дуже любить, але я дуже часто відчувала себе самотньою. Коли ти зростаєш у розкоші, але не знаєш, хто дійсно приязно до тебе ставиться, а хто лише улесливі слова говорить і насправді заздрить та ненавидить, то таке життя не наповнене щастям. Знаєш, Зауре, - піднялася на лікті, подивилася на нього, - мені взагалі здається, що до нашої зустрічі я не зустрічала жодної людини, яка б була готова на таку самопожертву заради мене, як ти, яка б так сильно оберігала та захищала мене. От попри те, що ти мене спершу викрав.