Глава 14. Астральний Аір

Усі ті зображення бога повітряної стихії, які Амірах та Заур бачили у храмах, на фресках чи в стародавніх книгах зовсім не відображали тієї гордовитої величі, що демонстрував Аір. Він був ніби саме втілення надмірної божественності та небесної недосяжності.

Довге біле волосся хаотично вкривало шовковистою ковдрою його плечі, груди, спину. Легко розвивалося грайливими пасмами на вітрі, немов жило своїм самостійним життям. Вітряна енергія ніби оповивала Аіра, довга сніжно-біла сорочка його також злегка тріпотіла.

Споглядали збентежено того величного бога. Але все ж таки дихати було значно легше, ніж над урвищем. Несильний вітерець начебто трохи охолодив їхні розпашілі від підйому обличчя.

Лице ж бога було незмінно блідим. Витончені риси обличчя вражали досконалістю, а погляд безбарвних сірих очей - зверхністю та зневажливістю. Та й ніжним, ангельським голосом не дуже приязно зустрів гостей на своїй території.

- Це абсолютно недопустимо, що примітивні люди знаходяться у моєму божественному просторі. Але я обіцяв своїй сестрі, що проведу вас до водного кола. Хоч це і приниження та клопіт для мене, однак я не хочу сваритися з Піщаницею. Тож доведеться вам допомогти, - і недбало кивнув їм убік.

Там висіла у повітрі велетенська прозора куля. Це було фантастичне видовище. Адже не було видно навколо жодної рослинності, рік чи гір, а лише навдивовижу білясті піщаники, що простягалися в затуманену далечінь.

Серед такого безкрайнього фантасмагоричного простору ця велетенська куля почала рухатися до них на землю та зупинилася в декількох метрах. Аір впевнено зайшов усередину крізь прозору плівку.

Ще й роздратовано помахав, щоб вони також приєднувались.

Це були дуже незвичні відчуття, ніби  проходили через невидиму стіну, навіть трохи неприємно було. А коли підняло їх вгору в тій кулі, то лише приголомшено роздивлялися нереальні краєвиди внизу. Ніби сон якийсь, марево. Та найбільше здивував скляний палац, який одиноко стовбичив серед негустого сизого туману. І була це якась химерна споруда. Неначе квадратні прозорі куби поскладали один на одного.

- Навіщо створювати його скляним, якщо все оповите цією дивною димкою? - поділилася думками пошепки із Зауром принцеса.

Однак проникливий бог стояв зовсім поряд і все почув. Адже тверда, також прозора, основа кулі була не зовсім широкою.

- Тут не завжди такий туманний серпанок. Іноді світить сонце, іноді йде дощ. Так, як мені заманеться. Просто сьогодні я стишив вітер повністю, -  промовив, але нібито сам собі.

Але ж поглянув потім на нікчемних людей і дорікнув роздратовано:

- Задля вас, до речі, бо зазвичай там  сильний вітер у моєму колі. Це взагалі неподобство, що ви тут знаходитеся. Нечувано!!! Однак я не міг відмовити Піщаниці, - а потім і взагалі відвернувся від них і вголос продовжував розмірковувати. Ніби й не було непроханих супутників поряд.

- А якщо це почнеться саме через мене? Невідомо, хто цим усім керує. Треба зберігати гармонію, не можна допустити цього.

Амірах трохи злякалася навіть, бо був він ніби не сповна розуму. Зрозуміло, що бог, однак дивно так говорив якісь нісенітниці. А Заур всю цю безцільну балаканину уважно слухав, намагався не пропустити жодного слова.

- Це буде хаос, кінець усього. Вони навіть не розуміють, як вони помиляються. Але ж чому Феріус такий безпечний, сестри то зрозуміло, бездумні…

А потім замовк раптово. Так вони й летіли через усі володіння Аіра деякий час у цілковитій тиші.

- Ваш палац такий незвичний, – несподівано сказала Амі.

Поглянув бог на неї, як на нікчемну комашку, але ж відповів:

- Так, це моє місце світла, простору, моєї невагомості та мого непорушного спокою.

- Частування і танців не буде, - прошепотів їй тихенько Заур і відразу ж отримав гнівний погляд від Аіра.

- Звісно, що не буде! – навіть якісь емоції з’явилися на обличчі непроникного бога. – Ви нікчемні земні істоти навіть не варті нашої божественної уваги. Хоча я розумію, що без моєї стихії ви всі за декілька хвилин загинете.

«Зараз почне хизуватися своєю винятковістю», - подумав Заур.

Так і трапилося. Не був красномовним таким, як бог вогню, однак свою стихію возвеличував знатно.

- Стихія повітря – це життя. Це основа всього живого. Без мене не буде абсолютно нічого. Це добре, що ми існуємо в мирі та злагоді. Але ж щось наближається…Я відчуваю…

Дивні такі речі говорив. Задумався про це все Заур, бо, звісно, війна богів призвела б до знищення обох світів: і божественного, і людського.

Цікаво було б дізнатися ще щось, але Аір більше жодного слова не вимовив аж до самого водяного кола. Повільно опустилися на незмінно сірувато-піщану землю. Бог також вийшов із ними.

- Он там починається водне коло, - махнув недбало рукою, вказуючи шлях.

- Можливо, порадите, як його проходити. Розповісте, що нас очікує, - не міг не спитати Заур, а раптом би якусь інформацію повідомив. Та бог виявився зверхнім та байдужим.

- Самі все побачите. Випробування не тяжчі, ніж мої, - і навіть не прощаючись, попрямував знову до своєї прозорої повітряної кулі.