Глава 11. Палкі поцілунки

До своїх майже двадцяти років принцеса Амірах вже мала невеликий та, на жаль,  невдалий досвід поцілунків. Бо всі вони були несміливі, випадкові, наче вкрадені в темних закутках королівського палацу. Недосвідчені юнаки, яким випала честь торкатися ніжних губ принцеси, начебто більше боялися її, аніж  кохали. Спочатку відданими поглядами кидав син міністра. Щоранку дарував принцесі квіти, щодня співав їй пісні, а щовечора чатував на неї десь у відлюдному місці з виглядом побитої собаки. Пожаліла його, дозволяла інколи себе цілувати. Хоча якихось особливих радощів у неї не виникало від тих милувань. Набрид з часом син міністра. Потім був ще син королівського радника. Однак і той улесливо заглядав постійно в очі, намагався догодити в кожній дрібниці, і цілував чомусь обережно, навіть боягузливо. Пестив тремтливими руками, ніби продумуючи кожен свій рух наперед і боявся повсякчас зробити щось не те, що могло б викликати незадоволення принцеси. Лише й нудьгувала зазвичай від таких пестощів.

Поцілунок Заура був зовсім інакшим. Владним, вимогливим, спраглим. Немов підкорював норовливу принцесу, ніби цілковито привласнював її собі. Обійняв самовпевнено, притиснув до свого кремезного тіла так, що аж подих перехопило в Амірах. Ніби от в ту розпечену лаву кинули її серденько, через яку вони вчора стрибали. А потім і взагалі безсоромно цілувати почав шию, пестити її маленькі вушка. Уміло, досвідчено, збудливо голубив її так незвично, що й збентежилася Амірах цілковито. Вилетіли всі думки геть із чарівної голівки, боялася поворухнутись навіть, щоб не припинити ненароком це безумство.

Напевно ще довго тривало б це божевільне шаленство й незрозуміло, чим би закінчилося, якби не почувся десь поряд за вікном пискливий голос Фелісії.

- Годі вам вже ніжитися в ліжку! Швидше збирайтеся, вітряки на вас чекають! – і ніби холодною джерельною водою облило їх від тих слів.

Відразу оговталися обоє, згадали, куди потрапили та які труднощі попереду.

- Вітряки? – спитав Заур, з неохотою відриваючись від солодкої принцеси й підіймаючись з ліжка.

- Так, довгі білуваті велетні. Стоять з обох боків глибокого урвища та й висять ще декілька прямо над ним. Феєрична картина, я вам хочу сказати. Особливо коли вони крутяться-вертяться безперервно. Але бог Аір, певно, знизить силу вітру. І вони не рухатимуться. Хоча все одно вам, боягузливим створінням, буде важко. Бо доведеться проходити по цих конструкціях через урвище.

Зовсім не обнадійливо це прозвучало, навіть навпаки, заплутало більше. Важко було уявити, що ж там на них очікує. Та трохи підбадьорив їх Феріус, вже коли збиралися відлітати й прощались на сходах палацу:

- Ви ж помітили, що я не лише одяг начаклував вам, а й взуття. Воно магічне й не ковзатиметься, коли будете пересуватися по перекладинах та через вітряки. Однак все одно тримайте баланс і будьте обережні, бо від падіння ці черевики вас не захистять, звісно, - і розреготався жартівник. - Неквапливо переходьте по вузьких ділянках та відпочивайте на широких, там є такі основи. Це не стандартні вітряки, а, так би мовити, магічні конструкції. Але якщо пройшли мою лавову ріку, то й вітряки Аіра будуть для вас посильним завданням.

І наостанок навіть розцілував їх, ну справжнісінький бог-дивак. Проте, коли вже вмостилися на покірну Дракку, то вигукнув Феріус, стукнувши себе долонею по лобі.

- Я ж зовсім забув! Сьогодні зранку отримав звістку від Піщаниці. З’явився так зненацька її образ у магічному вогнищі, аж майже налякав мене. Просила передати сестричка саме тобі, Зауре, щоб ти оберігав принцесу. Бо якщо з нею щось трапиться, то ти пожалкуєш, що на світ народився. Саме так і сказала, всі божественні кола проходитимеш без наших послаблень. Ну, щасти вам!

І злетіла велична дракониця у піднебесну височінь. А Заур ще раз переконався, що інтуїція його не підводить і здогадки стосовно принцеси виявилися правильними. Залишилося лише дізнатися, чи випадково його підставили із цим доленосним викраденням, чи спеціально. Бо тепер абсолютно точно було зрозуміло, що принцеса була для чогось необхідна і богині, і Головному скорпіону. Та найгіршим було те, що відчував Заур, як стала Амірах за цей короткий проміжок часу життєво важливою і для нього.

Ще як виціловував її так гаряче та пристрасно вранці, зрозумів, що важко буде зупинитися, що втрачає від її манливого запаху, від її привабливого тіла свою завжди холодну голову. І що тепер йому з усім цим робити, не уявляв навіть.

Та від душевних хвилювань рятує очікування реальних труднощів.

Бо коли побачив повітряне коло, то враз увесь зосередився і почав прораховувати  ймовірність успішного переходу. Адже так просто те глибочезне урвище було не перейти.

Ще коли з висоти драконячого польоту роздивлявся, то вразило його це, на диво, світле скелясте провалля. А над ним, немов якісь химери, висіли вітряки, поєднані ще між собою, здавалося, тонкими павутинними нитками. Та коли приземлилися й підійшов ближче до урвища, то переконався, що все ж таки зможе стати нога людини на ті вузенькі перекладини. Але приблизно пів метра – це, звичайно ж, занадто вузький перехід. Благо, що не дуже довгі були такі вузькі ділянки перекладин, біля вітряків начебто розширювалися та були, дійсно, широкі основи. Ну як, широкі. Метрів зо два в діаметрі. Впевнитися б, чи достатньо міцні вони, щоб витримати їх обох. Ще й на такій висоті. Він бачив сірувате дно цієї глибини, однак розумів, що при падінні вижити не вдасться, бо була вся середина усіяна гострими скелястими виступами.