Глава 8. Печерні одкровення

Заур підняв голову. У безкрайньому небі повільно ширяв велетенський дракон. Розмашистими здоровенними крилами розсікав зі свистом повітря. Метлявся на вітрі масивний хвіст, чіпляючи недбало верхівки дерев, навіюючи страху на й так оторопілу Амірах.

Рвучко підійнявся Заур, схопив її за руку. Окинув прискіпливим поглядом місцевість. І бігцем кинувся до помічених поодаль невисоких скелястих гір. Не такі це були вершини, як на Рубіновому Рубежі. Майоріли чорнотою серед барвистої зелені густо порослих дерев.

І втікачі спритно бігли серед цієї лісової гущавини до можливого сховку, а моторошна істота у повітрі височіла над ними.

Ніколи в житті ще так швидко не бігала Амірах, намагалася встигати за своїм невтримним викрадачем. Безжальні гілки періодично лупили по обличчю. Декілька разів невдало зачіплювалася та ледь не впала. Однак намагалася не відставати від моторного бігуна.

Печеру, в якій можна було б сховатися, вони виявили не відразу. Пробіглися ще понад тими скелястими виступами, аж поки Заур не помітив прохід в якусь жахливу печерну темінь. Але не мали вибору, шмигнули вдвох туди. А лускате створіння гучно здіймаючи крилами потоки повітря, повільно приземлилося неподалік печери й страшною мордою намагалося просунутися у той отвір. Слава богам, марні були ті спроби!

А потім і взагалі, чи набридло дракону пхати свою велетенську мордяку у вузький прохід, чи просто вирішив почекати назовні своїх жертв, але припинив ці дії та й умостився перед входом.

Тим часом всередині Амірах та Заур вже трохи перевели подих, заспокоїлися. Посідали знесилено на холодну землю. Підсунулися ближче одне до одного. Поклала втомлено голову чоловікові на плече Амірах, заплющила очі. Наче вичавили, мов ганчірку, її виснажене тіло.

Заур же занурився у свої думи, зігріваючи зіщулену принцесу. Холодно й вогко було у тому їхньому сховку.

- Я хочу їсти, - жалібно так прозвучав її тремтливий голос. – Я дуже голодна.

- О, люба принцесо! Це, певно, буде нездійсненне бажання, - розчарував її Заур. – Якби не наш лускатий вартовий, я б походив по лісах, вполював би якусь дичину. Приготував би смачну соковиту куріпку на вогнищі. Як ти гадаєш, існують у божественному світі куріпки?

Посміхнулася Амірах якось безрадісно. Вже й той запал від біготні вивітрився, якась порожнеча й розпач заволоділи принцесою. Хотілося поговорити про щось земне, реальне. Та й думки весь час крутилися навколо того докучливого голоду. Спитала у нього, себе катуючи:

- А ти вмієш готувати? Розкажи про свою улюблену страву.

- Взагалі, я рідко сам собі готую страви. Переважно Маріда мені щось куховарить.

Напружилася принцеса, але ж не могла змовчати:

- А хто така Маріда?

Задумався Заур. Хто йому Маріда? Його жінка? Помічниця? Тимчасова утриманка, яка облаштовує його побут? Відповів принцесі розпливчато:

- Жінка, яка періодично прибирає мій дім та готує мені їжу.

- І все? – бовкнула так, не подумавши. Але ж чомусь шкрябнула ножем по її серцю згадка про якусь жінку в його житті.

Відсунулася від нього Амірах. Що ж це з нею таке? Яка їй різниця, є в цього злочинця жінка чи немає. Вони бозна-де, в якомусь міфічному світі богів. Вона обірвана, брудна, голодна. На них чатує моторошне чудовисько, а от їй саме в цю мить чомусь важливо знати, чи просто ця Маріда доглядає його дім, чи не просто.

- Амі, ти що ревнуєш? – навіть в тій печерній напівпітьмі бачила Амірах його білозубу вдоволену усмішку. – Ти що закохатися встигла, поки я тебе через ту лаву переносив?

- Не діждешся! – гиркнула злісно, але ж зауважила, що не відповів їй.

А Заур тим часом пильно на неї дивився. Сонячне світло не досягало печери й не пробивалося через густу крону дерев. Однак він виразно бачив насуплену, ображену на щось принцесу. Здогадка була настільки неймовірною, що чоловік навіть відмовлявся спершу аналізувати її. Ну не могла ж принцеса в нього закохатися за цей короткий, хоч і насичений подіями, проміжок часу.

А він? Заур раптом почав оцінювати свій внутрішній стан і зрозумів, що увесь цей період їхніх поневірянь він хвилювався передусім за неї. Дідько! Розбещена, норовлива, зовсім не пристосована до життя. Але ж слабка така, тендітна, ніжна, чарівна пустельна квітка. Наказав собі навіть не думати про можливість якихось почуттів до неї. Проте розсудливо він тільки думав, а відверто відповідав:

- Іноді Маріда ночує зі мною. Хоча я ніколи їй нічого не обіцяв. Плачу їй гроші. І вона знає, що я її не кохаю і ніколи не одружуся з нею.

- А ти закохувався колись? – от же ж цікаво їй було. Аж очі блищали й дивилася на нього пильно.

- Ні, але можу закохатися в одну прекрасну, хоч і брудну та голодну принцесу, - промовляючи це жартівливо, не зводив очей з неї. Намагався вловити її реакцію. – Якщо врятую її від дракона, звісно.

Оскаженіло забилося його серце в грудях, бо вона усміхалася задоволено. Ніколи ще так не дивилася на нього: грайливо, обнадійливо, в якомусь передчутті чи що.

Трясця твоїй матері! Зауре, що ж ти коїш? Нащо говорити такі гучні слова. Оберігати її, мов дорогий кришталь. Загравати з нею. Показувати їй свою симпатію. Дідько! Вкотре вилаявся подумки. Губи ці спокусливі так і ваблять до себе.