Глава 7. Феєрична магія вогню

Заур підійшов ближче, присів навпочіпки й почав роздивлятися ту чорну, застиглу масу. Варто було впевнитися, чи достатньо тверда вона. Скинув з плеча мішок, взяв одну порожню пляшечку й жбурнув у ту лаву. Повільно, але безспірно вона почала тонути. Вдивлявся у непорушну чорноту й помітив, що де-не-де лава відрізняється за структурою. Підійнявся, пройшовся берегом і впевнився у своїх здогадках. Дійсно, серед цього океану густої нерухомої маси були невеликі острівці. Жбурнув ще одну пляшечку на ту, як йому здавалося, ділянку тверді та не попав з першого разу, поглинула і її лава. Прицілився, кинув влучніше й почув голосний дзенькіт розбитого скла.

- Тут є тверді острівці, зможемо стрибати по них, - промовив до похнюпленої дівчини.

Сиділа зовсім зажурена прямо на піщаному березі, поглянула на нього безрадісно. І спитала: 

- А вогняні стовпи? Ти зможеш вгадати, де який вибухне?

Деякий час Заур і справді вдивлювався в ту хаотичну появу вогню. Намагався розпізнати якусь закономірність чи періодичність. Вогняні кола з’являлися зненацька, випускали стовп вогню і згасали через деякий час. Жевріло на тому місці лише коло  розпечених вуглин. Спостерігав піщаний скорпіон, вираховував.

А потім він присів поряд з принцесою, розмірковуючи. І випадково ковзнув поглядом по маленьких та акуратних ніжках Амірах. Як можуть бути у дівчини такі витончені пальці, такі ніжні ступні? Немов вирізьблені майстерним ювеліром, наче лялькові. І сам незчувся, коли несміливо долонями почав струшувати пісок з тих досконалих ніжок. Відкриті сандалі, оздоблені камінцями, ну ніяк не були призначені для прогулянки по лавовій ріці.

- Непідхоже взуття обрав тобі, Амі, - усміхнувся їй ласкаво, коли зустрілися очима.

Дивовижні в неї очі, а ще й розширені від здивування, глибокі такі, гарні. Але ж чому так дивиться задумливо, просто ж пісок струсив.

- Можливо, пройдемося понад цією рікою і десь буде перехід чи міст? – спитала щось таке безглузде. Але не хотілося вже жартувати над нею.

- Навряд чи. Найімовірніше, ця ріка йде по колу. І не має ні початку, ні кінця.

- Можливо, тут залишимося. Чекатимемо? – запропонувала наївно.

- Амі, скільки ми вже пройшли, хіба нам хтось чи щось зустрілося? Одна тварина? Комашка? Щось живе? Невже ти ще сумніваєшся, що ми потрапили в інший світ? Покладайся на мене, якось перейдемо на той берег. Знайдемо твою улюблену богиню і дізнаємося правду, чому ми сюди потрапили. Вір мені, принцесо!

- Я не можу вірити тому, хто мене викрав, - знову дорікнула йому.

- Я вже й сам не радий, що тебе викрав, - сказав їй правдиво, але ж поглянув тепло так, співчутливо. – Проте ми маємо якось подолати ці труднощі. І спершу я трохи твою сукню підрихтую, бо в такій ти точно не зможеш стрибати.

А принцеса увесь цей час, поки Заур чаклував над її сукнею, не могла зібратися з думками. Дивилася, як він вправно розрізає уздовж гладеньку тканину, як потім смужками від тенту поверх розрізаної сукні перев’язує її ноги, формуючи вузькі штани.

Амірах відчувала, як від кожного його дотику, її серце кудись відчайдушно стрибає. Не могла відвести погляду від його блискучої нахиленої голови, від його напруженого обличчя, на якому ледь помітно виднілися декілька невеликих шрамів. А коли зустрічалася поглядом з його зосередженими блакитними, мов безхмарне полудневе небо, очима, то й взагалі втрачала здатність раціонально мислити. Думки розліталися, мов галасливі сойки.

Хто він? Навіщо викрав її? Зовсім не схожий на тих манірних юнаків, що оточували її в королівському палаці. Вродливий, але ж якоюсь грубою красою. Ці правильні риси, це вольове підборіддя. Кремезний та сильний, як її охоронці, але не такий недалекий. Ті й двох слів не зв’яжуть докупи. А він – розсудливий, так все їй пояснює, по поличках розкладає.  Вірила йому чомусь. Розум наполягав, що це неправильно, що він злочинець. Тікати треба від нього якнайдалі. Але ж куди звідси втечеш? Дійсно, дуже дивне місце.

Розуміла ж, що не варто зближуватися з ним, довіряти йому, а зрадливе тіло натомість вкривалося дрібними сиротами від його дотиків.

А Заур також зовсім втратив свою душевну рівновагу. Бо торкаючись її струнких ніжок, тієї оксамитової шкіри, розумів, що хвилює його принцеса. Ох, як бентежить! І так це було недоречно зараз. Бо ж лише холодною головою мав думати.

Завершивши перетворення елегантної сукні у зручні штани, він узявся до волосся. Збирав обережно докупи той густий шовковистий водоспад, скрутив пучком, зв’язав смужкою.

- Так і волосся тобі не заважатиме, - підморгнув по-змовницькому. Мовби, дивись, який я молодець!

А потім відвернувся і знову почав свердлити поглядом ту лаву.

- Ось сюди, - показав принцесі, - стрибатимемо разом на той острівець, куди я кинув пляшечку. Я триматиму тебе за руку. Здається, мені зрозуміло, з якою періодичністю з’являються ці вогняні пастки. Спробую вгадувати.

- А якщо не вгадаєш, то нас підпалить, - от не змогла стримати свого скептицизму принцеса.

- Я не дам тобі загинути, - сказав так впевнено, але й сам знітився. Нащо він це сказав? Та потім розмову в практичне річище перевів. – Я ще маю декілька порожніх пляшечок, перевірятиму, якщо сумніватимуся, де твердь.