Глава 6. Перші дзвіночки

Неймовірно захоплива картина, яка поставала перед очима, не допомагала позбутися цього нав’язливого та гнітючого почуття страху. Різнобарвні насичені відтінки жовтого й червоного милували око, однак ятрили душу.

Амірах не могла повірити, що це правда. Озиралася навкруги з надією, що цей так званий міраж розвіється та перед очима постане звична картина пустельних барханів Королівства Сипучих пісків.

- Я не вірю, що це насправді зі мною відбувається, - прошепотіла стиха.

Що міг їй сказати Заур. Він і сам не міг повірити до кінця. Але й даремно не сподівався побачити за тими скелями не якусь дивину, а їхній загублений караван, звичайну пустелю.

- Я також, принцесо. Але, на жаль, докази беззаперечні.

- Чому ти так впевнений, що ми в цьому перехідному просторі? Можливо, просто ураганом закинуло в якусь пустелю з червонуватим піском? – все не втрачала надії принцеса.

- Озирнися навколо. Окрім незвичного рубінового забарвлення тебе більше нічого не дивує? Сонце світить, але неприродним світлом, немає тепла. Чагарники  ці пустельні ніби не справжні, а якісь неживі, штучні. Це начебто якийсь міраж. Все, що нас оточує, не справжнє. Це ще одна з характерних ознак Рубежу. Жодної тварини, пташки, немає тут живих істот.

Не відповіла нічого йому принцеса, так в мовчазній тиші прямували серед того фантастичного пейзажу до ніби філігранно вирізьблених талановитим умільцем жовтогарячих скель.

- Розв’яжи мені руки, - знову попросила Амірах. – Я не втечу, присягаюся.

Зупинилися. Заур з якимось не зрозумілим йому досі жалем від’єднав себе від принцеси. Так, було спокійніше знати, що вона постійно поряд і нікуди не дінеться. Але ж уже вирішив для себе дати їй хоча б видимість вільного пересування. Тож вправно розплутував ті тканинні стяжки. Тьохнуло співчуття в серці, коли побачив багрові, чомусь ідеально рівні сліди на тих тендітних зап’ястках.

Трясця! Занадто багато емоцій викликає в нього ця дівчина. Та найдивніше трапилося, коли сіли перепочити.

Заур зняв із себе довгу бавовняну сорочку, що прикривала тіло аж до п’ят. Звісно, немає вже необхідності вдавати із себе багатого купця. Вирішив укоротити її ножем, зайвий клопіт лише з цим довгим одягом. Знав, що  в нього досконале, рельєфне тіло. Маріда не раз захоплювалася ним. Але коли випадково зустрівся поглядом з принцесою, то побачив, що вона не зводить з нього очей. Амі знітилася  враз, відвернулася. Невже він їй сподобався?

А доволі вродливий викрадач тим часом обрізав все зайве, одягнув знову ту видозмінену сорочку. Витрусив всі свої скарби з торбини. Добре, що мав звичку накидати торбу на плече. Бо загубилася б точно під час їхнього круговороту.

- Я хочу пити, - почувся несміливий голос принцеси. – В тебе є щось, щоб втамувати спрагу?

Поглянув на неї Заур. Якась вона розгублена, збентежена. Де й той гонор подівся? Певно, що від цього клятого потрапляння й сама не своя.

- Ось тримай, - простягнув їй свої пляшечки з магічним зіллям. Жодної користі для нього вони тепер не мали.

Це ж треба таке. Планував пити це зілля, щоб підкорювати її. А тепер рятує принцесу від спраги.

- Тут є рідина. Основа цього зілля - вода й магічний розчин, але магії там немає вже. Тож можеш сміливо випити.

- Усі? – перепитала Амірах.

Кивнув Заур, розуміючи, що сам залишається без будь-якої рідини. Всяке бувало на завданнях. Доводилося тривалий час бути без води та їжі. Але ж нині вони на Рубежі. Чи є тут взагалі вода?

Випивала так спрагло одну за одною ті пляшечки принцеса. Знову зловив себе на думці Заур, що в неї надзвичайно спокусливі губи.

- Я думаю, тобі також варто вкоротити свій довгий одяг. Тобі незручно буде пересуватися, - зауважив Заур.

- Гаразд, - погодилася принцеса, - але ти відвернися. А я спробую розрізати цю сукню. Жаль псувати такий шедевр. Гарний в тебе смак, красивий одяг обрав для мене.

Усміхалася, глузує з нього чи що. Не міг стримати усмішку й Заур, захотілося також підколоти якось її.

- Ну, я вже бачив тебе оголеною, коли перевдягав. Тож нічого нового для себе не побачу. У тебе чудове тіло, до речі.

Так личив тій смаглявій шкірі сором’язливий рум’янець, яким враз покрилася Амірах. І проступав той червонястий колір і на щоках, і навіть на шиї.

- Ти…ти… Ти просто зухвалий негідник! – гнівно вигукнула.

- Ну, а ти як думала? Що я наказав тобі перевдягнутися, а сам відвернувся. Ні, принцесо, я особисто тебе перевдягав, - глузував з неї відкрито, сміху не стримуючи.

А вона розсердилася несказанно. Підійнялася рвучко й швидко попрямувала далі.

- Агов, Амі! Ну не ображайся, - зібрав навіщось всі речі, обрізану тканину й порожні пляшечки у свою торбину та кинувся її наздоганяти. – Я нічого зайвого собі не дозволив! Чесно кажу!

Та принцеса образилася, слова йому не сказала до самих скелястих гір. Вже й обійняти її по-дружньому спробував, якось штовхнути легенько жартома. Але вона надималася, насупила брови й гордовито на нього не звертала уваги, хоч і йшли поряд.

Знову відчув Заур якийсь сум через те, що Амі ображається на нього.