Глава 5. Рубіновий рубіж

Із-за тих скель, що виднілися вдалині, якщо добре придивитися, то можна  було розгледіти, як жевріє рожевим небо.

Заур присів біля якогось пустельного чагарнику й уважно почав його роздивлятися, підтвердивши свої здогадки. Адже на рослині було ледве помітне рубінове напилення. Теж саме було і з піском. Зачерпнув жменю, пригледівся. Дійсно, через жовтувато-піщаний колір проступали якісь крихти рубінового забарвлення. Немов пройшовся хтось і розбризкав де-не-де дрібними краплями світло-рубінової фарби.

- Що ти там роздивляєшся? Агов, чоловіче! Май совість, якщо вже викрав мене, то подбай хоча б про те, щоб я не вмерла від спраги, - роздратовано промовила дівчина.

Навіть не здогадувалася Амі, в якій вони халепі, натомість вередливо закопилила чарівні губи. Ще спробувала тендітними пальцями якось дістатися до тугих стяжок з тканини, якими були зав’язані зап’ястя. Та це було марно.

- Лише я зможу розв’язати твої руки. Навіть не намагайся, - зауважив Заур, підіймаючись. – Хоча не знаю тепер, чи доцільно тримати тебе зв’язаною. Все одно звідси нікуди не втечеш. Ти зрозуміла, де ми?

- О, скільки слів за один раз! – гнівно поглядом обпалила принцеса. – Ні, звісно, я тут вперше. Завдяки тобі, негіднику!

- Що ти знаєш про Рубіновий Рубіж, Амі? – спитав, розвертаючись до неї.

Смикнув легенько за імпровізовану мотузку, підштовхнувши принцесу до себе. «Чи не занадто міцно я зв’язав їй руки?» - подумалося.  Дивився на неї якусь мить, очікуючи відповіді. А потім розвернувся й рушив до тих скель.

Амірах швидко його наздогнала, бо ж прив’язана була до нього, та вже далі йшли поряд. Здивовано обдивлялася все навколо й намагалася зазирнути в обличчя Заура. Чи не жартує раптом.

- Рубіновий Рубіж – це якась межа, місце, що відділяє нас від богів. Ти оце зараз пожартував, покидьку? Так?

- Заур. Мене звуть Заур, якщо раптом забула. І так, судячи з усього, ми десь між світом людей і світом богів. На Рубежі. Просто не розумію, чому нас сюди закинуло, - від такого несподіваного повороту мовчазний Заур раптом став дуже балакучим. – Це проміжний простір, де взагалі не діє будь-яка магія людей чи інших магічних істот, лише магія богів.

- Ахаха, так тобі й треба! - зловтішалася Амірах.

- Послухай, Амі, - зупинився, хотів пояснити їй, що це взагалі незбагненна й незвичайна ситуація. Вибратися б ще з цієї біди якось. Їм обом.

- Не називай мене так! Я – твоя принцеса Амірах, тож будь ввічливий та шанобливий зі мною! - розгнівалася, голос підвищила, сіпнувши той ланцюг, що їх міцно поєднував.

Заур вже й сам почав дратуватися. Нестерпна дівчина от просто доводила його до божевілля.

- Дивись, - присів, перетираючи долонями й показуючи їй піщану крупу. – Ти не розумієш, наскільки це непередбачувана халепа. Я ніколи не чув про такі потрапляння і не знаю, що може відбутися з людьми у світі богів. Це не твоє Королівство Сипучих Пісків, дорогенька! Ми опинилися бозна-де.

Стояла насуплена, зважувалася на щось, а потім промовила примирливо:

- Гаразд, якщо ти маєш рацію і ми на цьому перехідному Рубежі, нумо тоді вдвох поміркуємо, чому ми тут опинилися і як звідси вибратися, - вирішила все ж таки не розсварюватися зі своїм викрадачем остаточно.

- Що ти знаєш про світ богів? – спитав, певно, більше для себе Заур, бо не чекаючи відповіді й сам почав розповідати й креслити якийсь малюнок на піску. Одне в одному намалював чотири різних за розмірами кола, при цьому пояснюючи:

- Ось чотири божественні стихії: Вогонь, Повітря, Вода й ось в центрі Земля. Кожна стихія підкоряється своєму власному божеству. Вони існують у світів богів, відокремленому від нашого світу Рубіновим Рубежем. Правильно? – подивився на неї знизу вверх. Бо принцеса вперто стояла біля нього й присісти поряд і не думала.

А Заур продовжував:

- Стихія Землі – найголовніша, ось вона в центрі. Її богиня – це Райдужна Піщаниця, на святі якої ти так граційно та неймовірно захопливо витанцьовувала.

- Це моя улюблена богиня, - усміхнулася принцеса, приємно було почути комплімент навіть від цього дикого варвара.

- Тобто якщо припустити, що богиня розгнівалася на таке святотатство? Ну цілком теоретично. Я тебе викрадаю і ми якимось дивним чином опиняємося тут, - тицьнув у простір поряд з останнім колом.

- То нащо ж ти мене викрав? - дорікнула принцеса. – Ще й у таке величне свято!

- Бо я не знав, що так трапиться! Це був ідеальний план. До того ж боги ніколи не втручаються у життя людей таким ось безпосереднім чином. Я ніколи не чув про такі випадки, а був завжди найкращим учнем! – обмовився випадково. Однак Амі не звернула на це увагу.

- Якщо вважати, що це гнів богині, то повернути мене назад буде найкращим розв’язанням проблеми, - посміхнулася йому глузливо, начебто сказала очевидну істину.

- О, боги, яка ж ти нестерпна!!! Ми не зможемо самотужки вийти з цього перехідного простору. Лише боги нас зможуть повернути назад у наш світ. І я здогадуюся, що доведеться просити про це у самої Піщаниці, якщо ми її побачимо, звісно. Ходімо, Амі, - сказав Заур, піднявшись і навіщось стираючи свій малюнок.