Розділ 10.

Валерія.

Я ціпенію та миттєво забуваю, про що ще хотіла сказати Сергію. Рука нового знайомого лягає на мою поперек. Друг Артура мружиться, коли помічає цей жест. Його губи стискаються у пряму лінію, а брови сходяться біля перенісся.

— Так. Так. Дякую. Мені вже краще, — хрипко видавлюю з себе, повертаючи голову до Данила.

Очима бігаю між двома чоловіками. Ситуація дивна та безглузда. Я не хочу відчиняти Данилові двері у своє справжнє життя. Хочу залишитися для нього швидкоплинним знайомством, що інтригує. Але водночас я хочу сказати Сергію, що все не так, як здається на перший погляд. Хочу запевнити кращого друга Артура, що чоловік поруч зі мною просто скороминуче знайомство, яке ні до чого не веде.

Між нами стає незграбна пауза. Я кусаю губи через нервову напругу. Здавлюю холодну пластикову пляшку та благаю бога про диво.

— Ще побачимось, Валеріє.

Сергій салютує мені рукою та йде до «Дайвінчі». Киваю у відповідь та спостерігаю за тим, як його спина ховається за широкими дверима. Тяжко зітхаю. Хтозна, що він там вигадував у своїй голові. Але ще сильніше мене обтяжує думка про те, як про сьогоднішню зустріч він розповість Артуру.

— Я завадив? — Данило ховає руку в кишені штанів.

— Та ні. Все нормально, — тяжко зітхаю та впираюся стегном у поруччя. — Як я вже казала, це мої проблеми. Складний період життя. Не звертай уваги. Дякую тобі за цей вечір. І за воду.

Відкручую тугу кришку та підношу пляшку до губ.

— Я знайшов твою подругу. Вона запевнила, що цього разу по-справжньому збігає до туалету та швидко повернеться.

З мого рота виривається безглуздий смішок, та я пирскаю мінералкою перед собою. Декілька крапель води падає на сукню. Я прикриваю рота долонею, зніяковіло ховаючи очі в підлогу.

— Вона така, так.

Уважний погляд Данила обпалює плечі. Волоски на шкірі встають дибки. На щоках знову проступає рум'янець.

— Отже — Валерія?

Невиразно знизую плечима.

— Не вдалося мені лишитися сьогодні чарівною незнайомкою та втекти з замку опівночі як Попелюшка, — ще один нервовий смішок виривається з мого рота.

Поруч чоловік, на щастя, розуміє мій жарт.

— Я тому дуже радий. Приємно познайомитись з тобою, Валеріє. Сподіваюся, ми колись зустрінемося та ще потанцюємо.

Сіпаюся від слів Данила. Точніше, від внутрішніх вібрацій, які пройшлися тілом від його голосу. Ловлю себе на думці, що я була б не проти побачитися з цим чоловіком колись ще раз. Але обов’язково за інших обставин. Коли я буду без штампа в паспорті та з вільним серцем.

Прощаємось із Данилом якраз у той момент, коли із закладу виходить моя подруга. Настя тараторить без упину, журячися через те, що не помітила, коли мені стало погано. Запевняю її, що все гаразд та прошу викликати таксі.

Перший вихід в люди без Артура виявився не надто успішним. Я постійно оглядаюся на минуле, не наважуючись перевернути сторінку.

Прокручую в голові все, що сталося до самого ранку. Нервово смикаю телефон. Мені здається, ось-ось зателефонує Артур. Але мобільний мовчить.

Намагаюся порівняти власні почуття та думки. Навіть намагаюся зазирнути у майбутнє та уявити своє життя, після прощення Артура.

Кожного разу це провал. Щоразу я втикаюсь у момент, коли згадую про його зраду. Постійно дорікаю та злюся. На нього, на себе, на нас. За слабість, за втрачену гордість, за помилку.

Рівно о дев'ятій ранку я дзвоню за номером, що залишила мені Настя, до юриста.

***

Перший крок у житті будь-якої людини — найважчий? Можливо. А ось, як на мене, складнішим є наступний, другий крок. Ти вже знаєш, наскільки слабкі та нестійкі твої ступні, відчуваєш, як тремтять коліна, та пам'ятаєш біль від першого падіння.

Страх невдачі посилюється. Бажання залишитися у звичній зоні комфорту пересилює все інше. Краще сидіти на одному місці та чекати, поки хтось із батьків не візьме тебе на руки.

Відчуваю себе тією самою дитиною, яка найбільше на світі хоче прийти до мами чи тата та попросити у них допомоги. Хочеться у більш досвідченої, й тим більше близької людини дізнатися, як упоратися зі ситуацією, що склалася в мене, хочеться почути погляд зі сторони.

Але є нюанс. Мої батьки розлучилися, коли мені стукнуло вісімнадцять. Точної причини ніхто з них ніколи не називав. Просто раптово батько зібрав речі та пішов.

Я щойно познайомилася з Артуром. Все моє життя було заповнене особистими любовними переживаннями, красивими романтичними побаченнями, навчанням в університеті та мріями про майбутнє.

Я не надто заглиблювалася у кризу батьків. Та й мати завжди намагалася показати, що звільнення від батька для неї стало святом. Завжди з усмішкою на обличчі зустрічала мене біля порога. Мовляв, пішов та й пішов чоловік. І що? Життя все одно продовжується.

Лише потім, через кілька років аналізуючи власні спогади, я жахнулася. Я наче була сліпа, а потім прозріла. Я впритул не помічала, що мама занадто швидко втрачає вагу, як рідшає її волосся або як сильно почали трястись у неї руки. Її тендітне серце не витримало. Вона лягла в ліжко ввечері, а вранці вже не прокинулася.