Розділ 9.

Валерія.

Данило, а саме так назвався чоловік, який підійшов до нашого з Настею столика. З його питання «а чи сподобалося нам частування» між нами трьома зав'язується досить дивна розмова.

Я переважно відмовчуюсь, іноді розтягуючи губи на кшталт посмішки. В той самий час схвильована Настя одночасно тараторить і за себе, і за мене. За три хвилини розмови вона примудряється дізнатися у зовсім незнайомого чоловіка вік, сімейний стан, мету візиту до «Дайвінчі», плани на цей  рік.

Коли Анастасія переходить до вихваляння моєї особистості, то мені доводиться під столом наступити їй шпилькою на ногу. Я побоююся, щоб подруга на емоціях не промовила зайвого. Не маю бажання, щоб хтось у цій залі сьогодні дізнався про моє справжнє ім'я.

Нічого розумнішого не придумавши, подруга раптом з сумом повідомляє, що їй терміново треба відлучитися в дамську кімнату.

— Я буквально на одну хвилину, — шепоче Настя, підморгуючи мені.

Впиваюсь у неї гнівним поглядом та тягну за зап'ястя назад. Але вона навмисне залишає нас із Данилом одних за столиком.

Мені це не подобається. Я відчуваю певний дискомфорт. І справа не в тому, що чоловік здається неприємним або відразливим. Зовсім навпаки. Зовні Данило досить привабливий чоловік. Він високий, має пропорційну, спортивну статуру. У нього приємний занизький баритон.

Просто він чужий мені.

Поспішно тягну через соломинку апельсиновий сік, дивлюся на чоловіка перед собою. Він не приховує, що теж трохи нервує. Стукає пальцем по стільниці, періодично зупиняючи себе від несвідомої звички.

У Данила смаглява шкіра, кучеряве чорне волосся, темно-карі очі. Досить пухкі губи, які роблять незграбне підборіддя чоловіка трохи важкуватим. На правій щоці є дві родимки, а на шиї великий шрам. З-під розстебнутого коміра сорочки видніється невелика поросль темного волосся.

Підсвідомо кожну зазначену деталь незнайомця порівнюю зі своїм чоловіком. У Артура все не так, все інакше.

І це дивно.

— Друг запевняє, що я не вмію знайомитись із дівчатами.

Посмішка на обличчі Данила стає ширшою.

— А це так? — Усміхаюся у відповідь.

Я не чекаю нічого від цієї розмови. Не будую ілюзій та не намагаюся вхопитись за щось. Не розглядаю Данила як потенційного партнера чи щось таке. Він — просто чоловік, з яким я маю провести час, поки шалена подруга не повернеться з вбиральні.

Зі мною нічого не станеться, якщо я продовжу підтримувати необов'язкову розмову.

— Можливо, — знизує плечима Данило. — Не знаю. Я в принципі нечасто знайомлюся з кимось, коли виходжу у люди. Спілкування з незнайомцями мені вистачає і на роботі, тому я часто обираю простий відпочинок у колі друзів, ніж знервовані знайомства.

— Що ж сьогодні спонукало Вас змінити звичну схему? Чому підійшли?

— Чесно?

— Хотілося б.

— Я посперечався з другом. — за кілька хвилин зізнається Данило. — Він стверджує, що незнайомка у першому ряду, яка червоніє від напівголих чоловіків, нізащо в житті не дасть мені свого номера.

— А ви впевнені у протилежному?

— Ні. Навіть утвердився в цьому, коли ви не назвали свого імені, навіть вигаданого.

— Як цікаво. Тобто ви навмисно програли другові?

— Виходить так, — чоловік винувато розводить руками. При цьому посмішка на його губах залишається такою ж широкою.

Досить дивний привід для того, щоб підійти познайомитись. Але чомусь цей факт мене не надто відштовхує. Я заінтригована. Більшого абсурду я ще у житті не чула. Хіба хтось таке ведеться?

— Ваш друг, безперечно, має рацію. Ви дуже погано знайомитеся з дівчатами. Не надто приємно чути, що до тебе ризикнули підійти лише через шанс виграти… До речі, яка сума надійде до переможця?

— Досить символічна. Лише сто євро.

Ця хлоп'яча зухвалість змушує мене вирівняти плечі.

— Що ж, Данило, вам варто частіше прислухатися до друга. Якщо щоразу у дурній суперечці програвати по сотні, то можна залишитися банкрутом. Мій номер телефону Ви дійсно не дізнаєтесь.

— Дуже шкода. Тоді, можливо, потанцюємо? — Данило простягає мені свою розкриту долоню.

Самовпевненість цього чоловіка збиває з ніг. Я практично прямим текстом кажу, що він у прольоті, але він все одно робить крок назустріч.

Краєм ока помічаю Настю, яка про щось весело щебече з барменом. Подруга, схоже, ніколи не повернеться за цей стіл.

— Усього один танець. І я піду. Обіцяю.

Не знаю, що змушує мене погодитись. Можливо, вся справа в словах Насті. Або у всьому винен Артур, що сплив перед очима, який ось так само сидів у барі та спілкувався з тією вчителькою. Або ж у цілому накопичена втома.

Не знаю. Але хочу дізнатися, що далі.

Рука Данила досить широка, шкіра гаряча та м'яка. Дотик до чужого чоловіка змушує тремтіти все тіло. Волоски на шкірі встають дибки, стає спекотно.