Розділ 8.

Валерія.

Закриваю за чоловіком та Ксенією  двері, притискаюся чолом до них з внутрішнього боку. Втомлено зітхаю. З кожним днем стає все складніше ухвалити остаточне рішення.

Може дійсно Ганна Сергіївна має рацію та всі мої крики про розлучення — лише палкі емоції? Раптом дійсно є шанс на порятунок нашого з Артемом шлюбу?

Ми ж доволі часто перестаємо пам’ятати якісь події, що відбуваються в нашому житті. Може зі зрадою можна вчинити так само? Через якісь там спеціальні методики чи гіпноз?

Сіпнувшись, я відходжу від дверей. Трясу головою, аби якнайшвидше відкинути божевільні думки.

Ні, ні, ні. Та ще раз ні. Ніколи. Ні за яких обставин. Таке не можливо пробачити.

Згадую про дзвінок, який я пропустила.

— Настю, привіт.

— Тільки не кажи, що ти вже передумала? — невдоволено гарчить подруга.

— Що? Чого? Ні, все як домовлялися. Чому ти так вирішила?

— Ти слухавку не підняла. А ще голос у тебе якийсь засмучений.

— Артур приходив, — коротко пояснюю я.

— Зрозуміло.  Далі можеш не продовжувати. Одну секунду. — У динаміці чується дивний тріск та шелест. Настя голосним голосом командує таксисту: — Водію, розвертай машину. Їдемо знову на першу адресу.

Буркотіння незадоволеного водія чую навіть мені.

— За п'ятнадцять хвилин я буду в тебе.

Ховаю телефон у невелику сумочку. Туди також кладу червону помаду, маленький антисептик для рук та паспорт. Гаманець та інші дрібниці залишаю вдома. Добре, що зараз скрізь є безконтактна оплата через мобільні гаджети.

Ще раз дивлюся на себе у дзеркало.

«Відпочиваєш від чоловіка, цвітеш». Слова Артура виринають у голові. Вдивляюся у своє відображення в дзеркалі. Шукаю блиск в очах або не типовий яскравий рум'янець на щоках.

Чого він так вирішив? Останній тиждень, здається, навпаки зіграв зі мною злий жарт. Я втратила чотири кілограми у вазі, вилиці та лінія підборіддя стала занадто гострою та грубуватою. Не проходять набряки через часті сльози.

Обережно пальцем стираю з нижньої повіки крихітний слід туші для вій.

Гарне плаття та укладання – ще не ознака щастя у жінки. В очі їй треба дивитись. В очі. Вони дзеркало нашої душі. В них відбиваються усі радості та усі прикрощі.

Незалежно від кольору райдужної оболонки, очі жінки можуть бути справжнім джерелом тепла, яскравим променем сонця серед непроглядних хмар. А можуть стати арктичним холодом серед спекотного літа, здатним знизити температуру тіла співрозмовника за лічені секунди.

Я дійсно бачу, що мої очі втратили свій живий блиск. Насичений смарагдовий перелив став схожий на тьмяне зелене скло звичних пляшок. Вони не мають тієї колишньої наснаги до підкорення світу. В очах оселився гіркий смуток.

Гул автомобільного клаксона вириває мене з безодні тяжких думок. Беру до рук клатч, накидаю на плечі піджак. Вечори у місті все ще досить прохолодні. Поруч зі мною більше немає чоловіка, з якого можна стягнути верхню частину костюма, щоб зігрітися.

Надягаючи туфлі, згадую, що забула маску на столі. Біжу за найважливішим аксесуаром назад до кімнати. Підморгую своєму відображенню на вдачу, та поспішаю до подруги, що чекає в машині біля воріт.

— Вау! — вигукує Настя, коли я позбавляюся піджака на вході в «ДайВінчі». На ній просте драпіроване мереживом синє плаття до колін та  маска того ж кольору, на відміну від мене.

— Думаєш, у дрес-код я попала?

— Не те слово. Постаралася на славу. Відмінниця. Якою у школі була, такою й залишилася. Будь-яке завдання виконуєш на найвищий бал.

Подруга вмикає камеру мобільного телефону та тягне мене до спеціально обладнаної зони.

— Ми терміново маємо зробити селфі. Треба зберегти цей вечір не лише в нашій пам'яті, а й у телефонній.

— Ти кажеш так само як і мій Артур.

Настя не встигає натиснути кнопку спуску затвора, опускає телефон. З її обличчя зникає посмішка. Погляд похмурий.

— Вже думаєш про прощення зрадника?

— В сенсі?

— Леро, ти зараз лагідним голосом назвала Мельниченка своїм. Хоча ще пару днів тому він був для тебе гадом, козлом та негідником.

— Ні, — заперечую головою, — я не могла.

— Могла, люба. А це перший дзвіночок.

Ми сідаємо за наш столик біля сцени та продовжуємо обговорювати мої слова.

— Це просто багаторічна звичка, Настю. Я все ще маю намір подавати на розлучення. Зараз перебуваю у пошуках тямущого адвоката, який спеціалізується на сімейному праві. Хочу підстрахувати себе на випадок, якщо Артур вирішить втілити свої погрози.

— До речі, добре що ти сказала. Я тут згадала. — Настя тягнеться до свого телефону. Шукає щось у телефонній книзі. — У нас із Єгором є юрист. Я тобі його контактний номер у месенджер кину зараз. Може він зможе й тобі допомогти. Або порадить когось зі знайомих.