Розділ 7.

Валерія.

— Ось такі подарунки мені презентував Артур до річниці, Настю, — з гіркотою фінішую я коротку розповідь про те, як у мене справи.

Роблю ковток прохолодного напою та тяжко видихаю. Наколюю на виделку шматочок червоного помідора та відправляю його до рота. Сподіваюся, помідорна кислота допоможе переварити гіркоту, що застрягла у грудях.

Зізнатися у подібному провалі досить складно. Особливо коли усі довкола вважали нас з Артуром унікальним та міцним подружжям. Серед наших  друзів ми були чи не єдиною парою, яка дійшла до десятирічного ювілею без скандалів, зрад та розлучення.

Майже дійшли.

Чоловік не дотерпів якихось днів десять.

Важко розповідати про зраду чоловіка вголос. Це ніби особисто підтвердити, що програла у битві за власне щастя. Ти ніби погоджуєшся з тим, що не дотягнула до якогось умовного рівня успішного заміжнього життя, не добігла до рекорду вдалого шлюбу.

Як доросла, свідома жінка я розумію, що зрада Артура — це його вибір та відповідальність. Він винен у тому, що наша родина тріщить по швах.

Не вчителька, яка влізла в обійми мого чоловіка, а саме Артур. Звичайно, ця гадина теж не білий та пухнастий янгол. Безперечно, ні. Вона знала чий він батько, чий чоловік та все одно почала до нього залицятися.

Проте якби мій чоловік не захотів іншу жінку, то нічого цього не сталося б. Не було б болю в грудях, який випалює вщент, не існувало б туги за минулим, не накривало б від жалю та образ щовечір, коли я залишаюся в нашій спальні одна.

А найгірше розповідати про все після тієї розмови зі свекрухою. Замість підтримки, яку розраховувала отримати від жінки, я отримала одну єдину, але досить дивну пораду — потерпи, пробач, прийми чоловіка назад.

— Здуріти можна, Леруню! Ніколи не подумала б що Мельниченко такий гнилий чолов’яга. Зі сторони він завжди здавався таким чуйним, родинним, вірним чоловіком.

— Так, так, здавалося! — підібгавши губи, погоджуюсь я.

— Скотина! Негідник! — на весь ресторан вигукує моя подруга. Вона жестикулює, рве серветку, хапається за столові прилади. — Якби живий був мій батько, він би обов’язково набив морду Мельниченкові. Ти подивися який покидьок. Ще й на тебе намагався повісити провину! Щур справжнісінький!

— Анастасіє-є! Тихіше трохи можна? — прикриваю очі рукою, щоб не зустрічатися поглядом з незадоволеними відвідувачами за сусідніми столиками.

Поспіхом доїдаю свій салат. Бо підозрюю, що від гучних вигуків подруги  нас скоро попросять залишити приміщення цього ресторану.

— Вибач, будь ласка. Просто мене розриває від гніву та злості. Якби Артур зараз з’явився переді мною, я голими руками схопила б його за комір та виштовхнула стусанами на двір. Такі негідники варті лише публічної прочуханки.

— Анастасіє, заспокойся, будь ласка. Я розповіла тобі все не для того, щоб про це дізнався весь світ. До такої публічності я взагалі  не готова. Ділюся з тобою як із близькою подругою не тільки радощами, а й горем, що спіткало мене.

Підіймаю свій келих та чекаю доки Настя зробить те саме.

— За нас гарненьких! Нехай світом підуть ті, хто нас не цінує! Нехай плачуть ті, хто не захотів нас!

Подруга з такою гордістю вимовляє цю пародію на підліткові статуси з соціальних мереж, що я не втримуюсь та пирскаю від сміху.

— Там якось не так було.

— Байдуже. Мене просто несе на емоціях, вибач. А ще не ненавиджу, коли близьких мені людей кривдять. Лерочко, дівчинко моя, як ти взагалі справляєшся з цим? На розлучення подала?

Негативно махаю головою.

— Боюся, — тяжко зітхаю я. — Останнім часом я наче не живу по-справжньому, пливу за течією. Тримаюся за Ксенію та роботу, як за якір серед великого океану. Якщо напишу заяву, то і його може зірвати з лебідки. Зворотного шляху вже не буде.

— Тобі треба розвіятись. Ти занадто поринула в негатив, Леро.

Невиразно знизую плечима.

— Можливо. От тільки так? Я окрім як на корпоративних вечірках з Артуром та на своїх майстер-класах ніде до ладу й не була вже багато років.

— Та хоч до клубу сходи. Або в пристойний бар.

— Не кажи мені це слово. Останнім часом на ці три літери у мене така відраза.

— Тоді гайда вдвох до «ДайВінчі». Пристойне місце. Цінник вище за середній, контингент відвідувачів там нормальний. Ми у цьому закладі нещодавно з дівчатками із йога-центру святкували день народження. Там можна й побалакати, й посидіти та подивитись якесь шоу. А ще є куточок де можна розім'ятися та потанцювати.

— А Єгор залишиться з двома дітьми вдома сам? Відпустить тебе?

— Та куди він дінеться? Якщо він так хоче, щоб я погодилася на третій декрет, то нехай дасть дружині погуляти.

— Третій? — Мої брови повзуть вгору. — Стривай, але ж Матвію лише рік виповнився того місяця.

— Ото ж бо й воно. Я дар мови втратила, коли він про це мені заявив серед ночі. Покрутила пальцем біля скроні та заявила, якщо він так хоче, то нехай сам і народжує. А я ще рік мінімум хочу бачити свій живіт пласким.