Розділ 6.

Валерія.

— Що ти тут робиш, Артуре? — роздратовано, але тихенько кажу я.\

Намагаюся не дивитись на напружені м'язи власного чоловіка.

Поправляю бретель купальника у доньки та прошу її забрати речі, які вона кинула біля води: м'яч, окуляри для плавання та пляшку з водою.

— Ти не маєш тут бути. Ми домовлялися, що ви з Ксенією побачитеся завтра.

— Багато на себе береш, Валеріє. Спорткомплекс — громадське місце, і я не маю з тобою погоджувати години його відвідування. Ти не можеш заборонити приходити мені у всі заклади міста, як би тобі цього не хотілося.

— І з якого часу, Артуре Олександровичу, ти так захопився плаванням? Га? Я щось не пригадую, щоб ти колись сюди їздив.

Мозок у прискореному режимі намагається зрозуміти навіщо чоловік з'явився сюди саме о цій годині. Ні в його рухах, ні в його постаті немає нічого дивного. Тіло Артура розслаблене, плечі розправлені.

Погляд чоловіка різко смикається вниз з мого підборіддя.

Я не відчула моменту, коли пояс халата розв'язався та мої принади, обліплені мокрою тканиною купальника, постали у всій красі перед чоловіком.

Вогонь у його очах спалахує миттєво.

Та як він сміє на мене так витріщатися? Він більше не має прав на такі реакції. Він мені зрадив. Таке неможливо пробачити.

Щоб знизити збудження невірного чоловіка, я тисну на крихке місце у його броні. Ще раз нагадую зраднику про зраду. Його зраду. Більше до нього, як до людини, нема віри. Довіри, до речі, також немає.

— А може десь тут плаває ще одна твоя коханка?

— Леро! — Артур робить крок до мене, смикає за руку. Його ніздрі здіймаються від обурення разом із грудною клітиною. — Ти знову починаєш казати нісенітницю. Я просто захотів поплавати сьогодні, у чому проблема?

— Це мій час із Ксенією! — задерши підборіддя, войовничо констатую я.

— І тому вона плаває з тренером тут, доки ти прохолоджуєшся з якимсь спортсменом?

— Що?

Злість змінюється шоком. Артур давно тут? Він слідкує за нами?

— Ти зовсім отетерів, Мельниченко? — голосно вигукую я.

Мій голос біжить луною по всьому залу. Фиркаю, дивлячись на чоловіка. Хочеться щосили штовхнути його прямо в басейн, що знаходиться за його спиною. Нехай охолоне, дурню.

— Мамо, тату, перестаньте сваритися. На вас усі дивляться. Краще поїхали додому. Мені на урок малювання треба зробити аплікацію з квітами.

Невдоволений голос дочки миттєво збиває всю мою войовничість. Я блукаю очима по обличчю Артура, шукаю у них допомоги. Куточок його губ підіймається вгору в саркастичній усмішці. Він ніби шепоче мені, щоб викручувалась сама.

— Ксюшо, сонечко, — відступаю та повертаюся обличчям до доньки. — Тато зараз не може поїхати з нами. Він ще має справи в місті. Він просто заїхав бачитися ненадовго.

— Тату, а ти можеш перенести свої справи на завтра? Ну, будь ласка!

Ксенія з'єднує руки в молитовному жесті перед Артуром. Чоловік, дивлячись на неї, не підтверджує мої слова, але й не спростовує їх. Веде погляд з дитини на мене. Я ледь помітно смикаю головою.

Він сідає навпочіпки, щоб бути на одному рівні з нашою дівчинкою. Чіпає Ксюшу за плечі, натягнуто посміхається.

— Мила, розумієш ...

— Чому ти забороняєш татові їхати з нами? — Питання Ксюші стає для мене немов постріл. — Я бачила, як ти не дозволила йому це зробити. Я знаю, мамо, що це ти тата вигнала. Знаю, що саме ти не дозволяєш йому приходити додому, не дозволяєш грати зі мною, вивчати уроки. Це ти винна, що тато не з нами. Ви гадаєте, що я нічого не помічаю, але все бачу. Я вже доросла.

Донька зі злістю кидає на мокру підлогу шапочку, в якій провела весь урок, окуляри, м'яч та тікає у роздягальню.

Від слів дитини у мене холоне кров у судинах. Я й не підозрювала, що моя дівчинка вже настільки уважна та кмітлива. Вона бачить, що ми з Артуром поводимося як два боксери на рингу, коли опиняємося поруч одне з одним.

В очах накопичується солона волога. А найболючіше це те, що моя принцеса вважає мене винною у всьому, що зараз відбувається з нами. А я ж лише намагалася захистити її від мерзенного вчинку батька.

— Ось бачиш, чому тебе тут бути не повинно? — Кидаю я гнівно Артуру та біжу слідом за Ксюшею.

У грудях пече вогонь, крутиться руйнівний ураган. Я хочу розповісти дочці всю правду, хочу викласти перед нею всі карти на стіл. Жалість до себе штовхає мене на те, щоб вивалити на восьмирічну дитину всю правду про її батька.

На язику крутиться цілий набір нецензурних слів, що характеризують її улюбленого тата як зрадника і негідника. Але коли я бачу дочку в дальньому кутку роздягальні, то розумію, що не можу так вчинити з нею. Не заслуговує дитина, щоб і її світ також розколовся на дрібні уламки, подібно до мого.

Наші відносини з Артуром ніяк не повинні стосуватися Ксюші. Щоб з нашим шлюбом не трапилося в майбутньому, ми маємо залишатися для неї просто татом та мамою.