Розділ 5.

Артур.

— Я вважаю, що «Вітропарку» не завадить публічна зустріч з екоактивістами. Зробимо щось на кшталт дебатів, які влаштовують політики перед виборами. Тільки замість політики будемо обговорювати тему популяризації вітряної енергетики. Поки наші опоненти тиснутимуть на її мінуси, ми будемо наголошувати на перевагах та доступності використання такої енергії.

Піарник розписує ідею того, як негативний піар, що поширився мережею про наші вітряні установки, можна використати собі на користь, я постійно провалююсь у думки про сімейні проблеми.

Знімаю блокування з нового телефону та відкриваю листування з Лерою.

«Як ти? Як Ксенія?»

«Телефонував менеджер з автосалону. Вже приїхала машина саме така, як ти хотіла. З бежевим шкіряним салоном та додатковою комплектацією. Завтра о шостій їдемо забирати?»

«Леро, дай відповідь!»

«Ти мене тепер ігноруватимеш? Що за дитячий садок?» — моє четверте повідомлення за цю годину.

А я ж ненавиджу писати ці кляті повідомлення, і Лера про це добре  знає. Але, попри мої зусилля, вона так нічого і не відповідає. Лише читає, якщо орієнтуватися на потемнілі галочки в правому нижньому кутку.

Ксюша сьогодні перший день у школі після затяжної хвороби. Тобто Лера більше не сидить разом із нею вдома. Моя кохана дружина може проводити час в одному зі своїх салонів, спостерігаючи за майстрами та спілкуючись із клієнтами. А може бути бозна-де.

Тривога у грудях наростає.

Після вечері в ресторані, я не можу позбутися думки, що Валерія справді замислюється над ідеєю зрівняння рахунку.

А раптом вона вже когось шукає?

Від однієї думки, що до моєї дружини може хтось інший доторкнутися, я звірю. Ламаю олівець, який тримаю в руці, та кидаю його на стіл.

Люди, що присутні зараз у кабінеті, різко замовкають. Косо дивляться один на одного, не розуміючи, як реагувати на раптовий напад люті у шефа.

— Добре, Семене. Треба це добре обміркувати. Щиро кажучи, я не надто розумію користь від цих публічних перемовин. Може, у тебе ще якісь ідеї є? Статті там із кричущими заголовками? Чи благодійність?

Напевно, востаннє я так відверто плював на роботу лише коли Лерка потрапила до лікарні на дев'ятому місяці вагітності. Тоді мій мобільний телефон був постійно увімкнений на максимально гучний режим, щоб при першому дзиньку я встиг швидко зірватися з місця та поїхати до неї.

Нині зовсім інша ситуація. Наш шлюб із Валерією тріщить по швах. Дружина сердиться на мене, ображається та можливо навіть десь у глибині ненавидить. Їй потрібно дати час, щоб охолонути.

Зараз Лера нізащо не подзвонить першою, але я все одно як дурень чекаю хоча б однієї літери від неї у відповідь.

Коли позапланові збори добігають кінця, у моєму кабінеті залишається лише Сергій Грачевський — мій друг та заступник.

— Артуре, я, звичайно, розумію, що в тебе сімейна драма й таке інше. Але справи нагальні у фірмі вимагають твоєї безпосередньої присутності, — він кладе переді мною стопку паперів, які потребують мого вивчення та відповіді.

— Я у вас вірю, ви — професіонали та з усім упораєтеся, — не підводячи голови, тараторю я відчуженим голосом.

— Чого ти такий кислий, Артуре? Досі не помирився з Валерією?

Невдоволено зиркнувши на Сергія, я відвертаю своє крісло до великого вікна. Не хочу розвивати цю тему.

Дивлюся на брудні калюжі та думаю про те, коли все почало руйнуватися в моєму житті. Звинувачення у хабарництві, екологічний скандал, мій похід наліво, шлюб на межі розлучення.

— А я казав тобі, що даремно ти зізнався, — веде далі Сергій.

Закочую очі та тру перенісся. Мій друг часом, як та стара баба біля під'їзду, любить роздавати поради, навіть якщо не просив ніхто.

— Промовчав би ти, Артуре, і горя б не знав. Жінки — вони ж такі фантазерки. Як навигадують собі всякого, а ти потім винний ходиш усе життя.

— Хочеш сказати, що я білий та пухнастий? А все то лише наклепи?

— Ой, ні, ти той ще вовкодав. Але подумаєш — один раз оступився. Хто не без гріха? З ким із чоловіків такого не буває?

— Зі мною не буває, Сергію. — Я підскакую з крісла та б'ю себе кулаком у грудну клітку, — Трясця, не бувало. Ніколи раніше.

— А тут трапилося, і що? — Грачевський розводить руками. — Ти не помер, не перетворився на смердючу жабу. Та й планета наша, як і раніше, крутиться після твого адюльтеру. Тобі треба доводити дружині, що без тебе вона не впорається. А ти надумав дати їй час на роздуми. Та хто взагалі так робить, Артуре? Вона зараз покрутиться, поживе без твого міцного плеча, зрозуміє, що й одній непогано можна жити. І все. Навіщо ти їй здався тоді, а? Запам’ятай мої слова.

— По-твоєму, треба жінку проти волі на плече закинути та в барліг до себе сховати, поки не пробачить?

— Та хоч би й так. Вони ж люблять, коли чоловік поруч з ними показує замашки давньої людини. Зайшов у будинок, взяв її прямо посеред кухні, показав хтось у будинку головний й справа вирішена. Вона тебе одразу пробачить. Я впевнений.