Розділ 4.

Валерія.

Ніколи не вважала себе злопам'ятною чи мстивою. Завжди намагалася швидко забувати неприємні ситуації. Жила з акцентом на добрі та щасливі моменти.

Але з певного часу всім відоме та безмежне «ніколи» набуло чітких рамок. Після того як мені пощастило дізнатися, що одна особина жіночої статі нахабним та ганебним чином зазіхнула на чужого чоловіка, моя доброзичливість до людей пішла в небуття.

Такому вчинку неможливо знайти виправдання, така поведінка не піддається моїй логіці. Вважаю, що її провина у всьому.

Ця жінка втерлася в довіру до моєї дитини, притерлася до мого чоловіка, при цьому абсолютно точно знаючи, що він давно одружений.

Я не можу нормально їсти та спати. Мене переслідують кошмари, в яких мій коханий чоловік пестить цю погань. Він шепоче їй на вухо ті ж слова, що шепотів і мені. Цілує там, де цілував і мене, любить так, як кохав і мене.

Цей біль отруює життя. А ще мене розриває від несправедливості. Поки я намагаюся зібрати себе по шматочках, ця темноволоса мерзота продовжує спокійно працювати в школі. Вона не має жодного права перебувати поруч ні з моєю дитиною, ні з будь-якою іншою.

Залишаю Ксенію, яка досі хворіє, під наглядом матері Артура, а сама їду на зустріч до директора школи. Мені доведеться крутитись та хитрувати в розмові з цим чоловіком, бо на руках у мене немає жодних доказів. Тільки пам'ять та слова власного чоловіка.

Але, навіть не маючи нічого з доказів, я їду на зустріч. Вважаю, що це мій обов'язок, перш за все, як матері. Я маю домогтися звільнення такої вчительки.

З Анатолієм Борисовичем ми ведемо дуже напружену розмову досить довго. Він із сумнівом ставиться до моїх слів, завзято заперечує таку аморальну поведінку зразкової вчительки. Постійно повторює про її активну педагогічну та соціальну діяльність, про учнів, які із захопленням ходять на  її заняття, згадує ще про якісь грамоти, відзнаки та інше.

Від обурення я впиваюся нігтями в гладку шкіру маленької сумки. Чоловік не розуміє ані моїх почуттів, ані всієї серйозності ситуації.

Мені важко тиснути на людей. Тим паче в таких цілях. Але й здатися я теж не маю права. Швидко намагаюся вигадати, як підштовхнути чоловіка на свій бік.

Роблю повільний вдих. Потім видих.

Згадала!

Прикрим та засмученим голосом повідомляю п'ятдесятирічному чоловікові, який багато років керує однією з найкращих шкіл міста, що він не залишає мені іншого вибору, як піти зі скаргою до регіонального департаменту освіти.

При згадці цієї інстанції манера спілкування директора школи різко змінюється. Він переконливо обіцяє в найкоротші терміни розібратися в ситуації, що склалася, та запевняє, що будуть вжиті найжорстокіші заходи до того, хто своєю непристойною поведінкою затьмарює почесне звання вчителя.

— Я рада, що нам вдалося дійти спільного знаменника, Анатолію Борисовичу. До кінця тижня, я сподіваюся, ви повідомите мене про вживані заходи?

— Так, так, звичайно, — витираючи хусткою спітніле чоло, запевняє директор.

Вже на виході з будівлі школи я ніс до носа стикаюся з тією самою Аллою Дмитрівною, звільнення якої я вимагала останню годину.

Насилу стримуюсь, щоб не підняти руку та не заліпити молодій лярві сильного ляпаса. Ця змія, а по-іншому, дивлячись на неї, я сказати не можу, ще і єхидно посміхається до мене.

Якби я не знала правду, то ніколи б і не подумала, що за миловидною зовнішністю та ніжним голосом може ховатися вкрай неприємна та слизька особистість.

— Доброго дня, Валеріє Вікторівно. Ви до мене?

— Ні. — Навмисно ігнорую її привітання. — Я мала розмову з Анатолієм Борисовичем.

Секундний переляк в очах Алли Дмитрівни дарує мені невимовну насолоду.

— Щось трапилося? — Обережно цікавиться вона.

Так, сталося. Ти влізла в штани мого чоловіка, гадина.

— Ні. А могло? — дивлячись у вічі вчительці, я розтягую свою посмішку до самих вух.

Залишивши спантеличену Аллу Дмитрівну на порозі навчального закладу, я сідаю в машину та їду геть. Понад годину безцільно катаюся містом.

Намагаюся зловити втрачену хвилю спокою.

Не розумію як люди можуть влаштовувати публічні розбирання з невірним подружжям та їх коханками. Як їм вдається знайти в собі сили, щоб на сотні, а то й тисячі людей розповідати про зраду,  та при цьому продовжувати нормально жити?

Я розповіла тільки одній людині про те, що сталося в моїй сім’ї, та все одно мене охопило дике почуття провини та сорому. Мені соромно за зраду чоловіка, і я звинувачую себе в тому, що не передбачила можливість такого результату.

Зрада Артура важким тягарем тепер висить на моїх плечах. Мені ніяк не вдається впоратися з нею. Я завжди думаю, що можливо могла б цьому якось запобігти, помітити та не дозволити йому таке утнути.

Можливо. А можливо, і ні.

Заїжджаю до супермаркету, купую улюблений йогуртовий торт. По дорозі до каси беру ще велике відро з ванільним морозивом. Влаштуємо з Ксенією цього вечора собі свято живота.