Розділ 3.

Валерія.

Їду звичним маршрутом, який об'їздила вздовж та впоперек сотні разів. Але сьогодні ніби все інакше. Не тішить ні яскраве квітневе сонце, ні ясне блакитне небо. Сонце дратує, тому що сильно тисне на очі, а небо… Небо надто нагадує синій колір очей чоловіка.

Я намагаюся не думати про Артура. Намагаюся. Але щоразу програю. Раз у раз повертаюся до роздумів про те, де він провів цю ніч.

Поїхав у готель? Або до бару? Чи можливо він у друга Сергія?

А що, якщо він дійсно поїхав до неї з привітаннями?

Власні думки діють як удар електричного струму. Перестаю реагувати на навколишні звуки, відчуваю лише нестерпний біль, дезорієнтацію та повну зупинку серця. Потім роблю один болісний глибокий вдих.

Я ніби випливаю на поверхню води. Серцевий м'яз скорочується у прискореному ритмі. Невдоволено стискаю губи, зводжу разом брови. Хитаю головою з боку в бік. Щосили витрушую зрадника з думок.

Я маю поступово прийти до того, аби більше не турбуватися про місцеперебування Артура. Кожен сам по собі.

Ще одна спроба додзвонитися до свекрухи закінчується нічим. Ніхто не бере слухавки. А це значить, що Ксенія цілком може забути, що в неї сьогодні заняття з тренером.

З брелка відчиняю розсувні ворота та в'їжджаю у двір батьків чоловіка. Перш ніж вийти з машини, роблю глибокий видих та розтягую променисту посмішку на обличчі.

— Доброго ранку, Михайле Платоновичу! — Я махаю рукою свекру, що сидить в альтанці та п'є ранкову каву.

— Доброго, доброго, Лерочко! — киває батько чоловіка. Відсутність доброзичливої усмішки на його обличчі трохи насторожує. — Проходь у хату, Ганна з Ксенією у спальні.

У коридорі, біля дверей дитячої кімнати я зустрічаю стурбовану Ганну Сергіївну. Серце ховається в п'яти.

— Що трапилося?

— Ксюша захворіла.

Біжу до моєї принцеси.

— Мамо, — тихо шепоче вона в напівсні.

Я поспіхом знімаю піджак та з ногами забираюсь на високе ліжко дитини. Сідаю поряд зі своєю малечею та ніжно погладжую її світле волосся.

У доньки підвищена температура. Вона крутиться, смикається, скидає з себе ковдру. Ніяк не може знайти зручне положення, аби нормально заснути. Притискаю дочку до себе та тихо наспівую їй улюблену пісню.

Коли Ксюша нарешті засинає, я йду шукати свекруху. Хочу поцікавитися, чому ніхто не подзвонив та не повідомив мені про стан моєї дитини. Коли все почалося? Що за ліки їй встигли дати?

— Вночі у неї піднялася температура до тридцяти восьми. — Відразу починає розповідати Ганна Сергіївна, коли я заходжу на кухню. — Ні кашлю, ні сопель. Але горло дуже червоне стало.

— Чому мені не подзвонили?

— Артур просив тебе не турбувати. Сказав, що ти погано почуваєшся. Він всю ніч особисто сидів біля Ксенії та стежив за її температурою, давав жарознижувальне за інструкцією, телефонував педіатру. Об одинадцятій, до речі, вона має приїхати до нас, щоб прослухати онучку.

При згадці про чоловіка, в мене на очі навертаються сльози. Я ховаю від свекрухи свої мокрі вії, вдаючи, що піщинка потрапила в око.

Коли я почула, що дочка захворіла, думки про зраду Артура, про мій біль, про довколишній світ та пропущені заняття миттю відійшли на другий ряд. Найголовніше – це здоров'я моєї дівчинки.

— Що у вас сталося, Леро? — тихо питає Ганна Сергіївна, ставлячи переді мною чашку гарячого трав'яного чаю.

— Неважливо. Ми розберемося.

Надії на те, що свекруху задовольнить таку відповідь, я не маю. Знаю, що вона все одно тане наполягати на своєму.

— Розповідай, Валеріє. Я ж бачу, що ти місця собі не  знаходиш. Очі червоні, повіки припухлі. Плакала, так? — Свекруха б’є кулаком по столу. — От я ж відчула, що Артур не просто так приїхав до нас пізно ввечері. Материнське серце не обдуриш.

— Не можу, Ганно Сергіївно, — ковтаючи хворобливу грудку, зізнаюся я. — Не можу. Мені здається, якщо я промовлю це вголос, то розсиплюсь остаточно.

— Рідна доню, не тримай це у собі. Розкажи та одразу стане легше.

Долоня Ганни Сергіївни лягає поверх мого плеча. Така наче ненав’язлива підтримка.

— Артур — ваш син, тож боюся, що вам не сподобається, якими словами я його зараз можу обізвати.

Роблю обережний ковток чаю, щоб заспокоїти внутрішнє тремтіння. Дивлюся на дерев'яну тацю, яку свекруха встигла наповнити часточками лимона, сушеним чорносливом, різними цукатами та горіхами.

— Бери і їж. Бо на тобі лиця немає.

Ганна Сергіївна сідає навпроти та, додавши цукор собі в чай, все ж таки уточнює:

— Зрадив?

Киваю, ледь не впустивши чашку. Все настільки очевидно?

— Хоче піти до іншої? — Від такого питання мої очі стають як блюдця. Негативно махаю головою.

— Хоче просто інколи бігати наліво? Відкритий шлюб чи як це зараз називається?