Розділ 2.

Валерія.

— Ти не знаєш, чому опинився під спідницею у вчительки своєї дочки? Або постривай… Хочеш сказати, що ти просто повз йшов і це вона сама на тебе застрибнула, так? — Істеричний смішок виривається з мого рота. Щоправда, він надто схожий на стогін пораненого звіра.

— Валерія, припини!

— Що припинити, любий? Мені не можна обсмоктувати твою зраду?  Ні? А мені начхати. Я хочу дізнатися все, хочу розуміти. Господи, Артуре, ну чому вона? Ти не міг обрати іншу жінку?

— Я цього не планував, ще раз повторюю. Просто так сталося.

— Просто йшов і просто зрадив? Як чудово. — Хочеться знову жбурнути в чоловіка що-небудь. Аби зайняти руки, я починаю висмикувати з волосся дратівливі невидимки. — Не хитруй, Мельниченко. Розповідай все від «а» до «я». З самого початку.

— Минулого тижня ти просила забрати Ксенію зі школи.

— Вона мала додаткові заняття з математики. Я пам'ятаю. Не встигала виїхати із салону, презентація із брендом затягнулася.

— Дочка разом із вчителькою вийшла зі школи, та Ксеня наполегливо просила мене, аби ми підвезли її улюблену вчительку Аллу Дми…, — моє обличчя знову кривиться при згадці цього імені, — додому.

— Ксенія, сподіваюся, не в курсі твоїх пригод?

— Звичайно ні. Не роби з мене монстра, Леро. Я ще раз повторюю, це було лише один раз.

— Де раз, там і два. Продовжуй. Переходь до справи.

— Нічого далі не було.

Тяжко зітхаю та, заплющивши очі, по пам'яті декларую рядки з повідомлень коханки чоловіка:

— «Мрію ще раз опинитись у твоїх сильних обіймах», «не можу забути ніч із тобою».

— Леро, від подробиць не стане легше.

— Кажи, Мельниченко! — З криком вимагаю я.

Стисну міцно кулаки, ковтаю непрохані сльози.

— Вдруге ми з нею перетнулися в барі. Випадково. Це був новий заклад, куди привів мене Сергій. Ми святкували успішне проходження податкової перевірки. Годину посиділи, мабуть, чи дві. Потім Сергій поїхав, а я залишився сидіти далі. Не хотілося їхати додому. Ти у черговому відрядженні через якісь салонні гаджети, Ксеня у батьків. Вчителька підійшла, спитала, що в мене сталося. Слово за слово, коктейль за коктейлем… ми у готелі.

На останній пропозиції Артур іде до вікна. Стає до мене спиною та ховає руки до кишень штанів.

— Не знаю, як так сталося. Мені хотілося спустити напругу, хотілося ні про що не думати, просто отримати негайну розрядку.

— Зі мною ти її не отримуєш?

— Тебе постійно вдома нема, Леро. Ти неспинно бігаєш по своїх салонах, майстер-класах, якихось конкурсах, співбесідах, франшизах. Ми перетинаємося вдома лише, щоб сказати один одному «доброго ранку», «на добраніч».

— Не треба на мене вішати всіх собак, Мельниченко. Не роби мене винною у твоїй зраді. Моя робота тут ні до чого. У нас все було добре, Артуре. Ми були щасливою, люблячою сім'єю, але тобі стало нудно. Визнай це! Захотілося пригод, сподобалося, що молода жіночка клюнула на тебе, так? А ще вчителька потішила твоє его лагідними повідомленнями, так? Тому ти й не видаляв її зізнання з телефону. Купав свою пихатість у свіжому захопленні.

— Замовкни, Валерія. Тебе несе.

Більше не стримую сліз. Не стримую емоцій. Проста правда від чоловіка та власні підсумки чавлять мене як комаху.

Ламає зсередини, вивертає навиворіт від болю.

Багаторічна віра в непохитне кохання чоловіка розсипається пилом по землі.

— Ти все зруйнував, Артуре. Ти зрадив мене. І доньку зрадив. Ти знищив нашу родину. Я ніколи не зможу забути цих повідомлень, не зможу стерти з пам'яті її фотографію. Не зможу забути про зраду. Ніколи.

— Ти надто драматизуєш, Леро. Це трапилося всього раз. І більше не повториться. Це не смертельна хвороба. Мине час, і ти заспокоїшся. Ми заспокоїмося та продовжимо бути щасливою та міцною сім'єю.

— А ти цинік, Мельниченко. Якщо так все просто, як ти кажеш, то може і я разочок збігаю до іншого, га? Лише заради того, аби скинути напругу.

Вираз обличчя чоловіка миттєво змінюється. Жовна на його вилицях ходять ходуном. Зіниці розширюються та колір очей стає практично чорним.

Я намацала його больове місце.

— Навіть не намагайся думай про таке, Валеріє! — Артур стає переді мною. Його подих обпалює. Він нависає як розлючений звір, дивиться зверху. — Навіть замислюватися про таке не смій!

— Я можу думати про що завгодно. І робити також. Завтра я подам заяву на розлучення.

— Ні! Цього не буде.

Чоловік хапає мене за зап'ястя. Не можу вирватися. Він шумно тягне носом повітря та за мить продовжує вже спокійніше:

— Я розумію, кохана, що в тобі вирують емоції. Ти наелектризована. Тільки тому я піду тобі назустріч. Дам тобі час, щоб заспокоїтись.

Артур пестить великими пальцями шкіру на моїх зап'ястях. Певно вважає, що таким чином може приспати мій гнів. Він тягне руку, щоб доторкнутися до моєї щоки. Смикаю головою убік.