Розділ 1.

Валерія.

— До вечора, коханий! Ти ж пам'ятаєш про наше побачення? — пальцями торкаюся колючої щетини чоловіка.

Знову тону в його виразних синіх очах. Вранці їхній колір особливо яскравий.

З кожним днем моя любов до чоловіка тільки міцніє.

Хто б міг уявити, що суперечка у стінах лекційної аудиторії другокурсниці Валерії та успішного підприємця Мельниченко Артура, яка сталася десять років тому, переросте у такий міцний та непорушний союз.

— Звісно, — чоловік поспіхом цілує мене в губи та, не відриваючи мобільного телефону від вуха, сідає в машину.

Проводжаю поглядом чорний седан, поки він не ховається за воротами. Трохи хвилююсь за його зустріч у міністерстві енергетики. Новоспечений голова галузі особисто викликав Артура та його компаньйона до бесіди. Якщо вірити чуткам, то йтиметься про земельні ділянки, які компанія чоловіка придбала в оренду багато років тому на півдні країни для вітряних електростанцій.

Нещодавні гучні заяви від екоактивістів, що нібито вітряні установки несприятливо впливають на сільське господарство, похитнули репутацію «Вітропарку» та йде ретельна перевірка всіх документів.

Попри всі проблеми та труднощі, з якими Артуру доводиться стикатися у бізнесі, я шалено пишаюся ним. Захоплююсь його працьовитістю, стресостійкістю та вмінням завжди відшукати рішення для будь-якої проблеми.

Народження нашої дочки Ксенії збіглося з розширенням «Вітропарку». Компанії вдалося домовитися про встановлення вітряків на території Чехії та Польщі. Спостерігаючи за щоденними успіхами чоловіка, я хитала дочку в колясці та страшенно переживала через свою нереалізацію.

Здавалося, що все життя проходить повз. Навколо мене лише підгузки, пляшечки та суміші. У той час, як в Артура кожна робоча зміна — це переговори, відрядження, зустрічі з інвесторами.

Коханий чоловік помітив мій пригнічений стан. Щоб вивести мене з цієї зневіри він придбав один зі збиткових манікюрних салонів міста. Виділивши певну кількість грошей, Артур попросив, щоб я привела його до ладу.

Шокова терапія від коханого, яка в перші тижні жахливо дратувала та обурювала, через кілька місяців занурення у сферу краси дала перші результати. Моя невгамовна енергія трансформувалася в прагнення довести насамперед собі, а потім і чоловікові, що я зможу все та навіть більше.

Тож сьогодні Валерія Мельниченко — не лише мама восьмирічної принцеси Ксенії, не просто гарна дружина успішного бізнесмена Артура Мельниченка, а ще й власниця найвідомішої мережі салонів краси «БьютіЛав» у країні.

— Мамо, а Аллі Дмитрівні точно сподобається мій малюнок? — стурбовано запитує дочка, коли ми їдемо до школи.

Ксеня вчора весь вечір витратила на малювання, навіть мультики не дивилася. У коханої вчительки  день народження, тож вона хоче презентувати їй подарунок, зроблений своїми руками.

— Звісно сподобається, доню. Навіть не сумнівайся. Подарунки, які робляться від щирого серця, завжди найособливіші та найприємніші.

Не встигаю під'їхати до школи, як моя в’юнка другокласниця вже відстібає пас безпеки. Допомагаю Ксюші вдягнути на плечі великий портфель. Нагадую доні, що сьогодні в неї заняття з плавання та малювання, куди її відвезе після школи бабуся.

Дочка з радістю біжить до дверей навчального закладу. Туди де завжди збирається її другий «А» разом із вчителькою. Обмінюємось із молодим педагогом доньки вітальними кивками.

Повертаюся за кермо своєї машини та їду в один зі своїх салонів. Сьогодні я буду там не як суворий директор, а як важливий клієнт.

За лічені години моїм феям краси треба встигнути підрівняти мені волосся, освіжити його колір, зробити манікюр та педикюр, а також підправити форму брів.

Наді мною одночасно кружляють три пари чарівних ручок. Ми весело щебечемо про життя, про кохання та про красу. Дівчатка охають, дізнавшись скільки років ми з чоловіком вже разом, та запитують у чому секрет нашого міцного шлюбу.

— Не знаю, дівчатка. Насправді не знаю. Ніколи не замислювалася над цим. Мені здається, то все це відбувається через взаємні почуття, через тяжіння до партнера. А ще у повазі до свого вибору та повній довірі. Без довіри немає нічого.

На початку п'ятої години я залишаю салон та повертаюся додому.

— Ти спізнився, — з докором кажу я Артуру, коли він приїжджає з роботи пізніше, ніж треба було. — До за броньованого часу в ресторані лишилося пів години.

— Пробач, кохана.

Чоловік знімає піджак та разом з краваткою кидає його на крісло. Йде до мене. — Ти неймовірно гарна, Валерія. Може до біса той ресторан? Залишімося вдома, займемося коханням, — жадібно заціловуючи шию, шепоче чоловік. Його долоні ковзають по моїй талії, стискають сідниці. Негативно хитаю головою.

— В нас давно не було побачень, Артуре. Не позбавляй мене цієї насолоди, будь ласка.

Артур із риком притискається носом до вигину моєї шиї. Голосно вдихає аромат мого парфуму. Залишає ще один поцілунок на плечі та швидко відходить.

— За п'ять хвилин я буду готовий. Але посидимо в ресторані годину. Потім швидко повертаємося додому, — підморгнувши, Артур смикає ремінь на штанах.