1 Саша

Телефон задзвонив, коли я, уклавши близнюків, спускалася сходами. Невдоволено бурчачи, я міцніше притиснула до себе шестимісячного Дена і збігла сходами в хол, де кинула мобільник біля дзеркала. Піднісши руку до телефону, я раптом зупинилася, побачивши своє відображення в дзеркалі над столиком. Господи, на кого я схожа! - з досадою подумала я. Закручений на маківці вузол світло пшеничного волосся з'їхав набік, пасма, що вибилися з нього, намокли й безладно звисали вздовж розчервонілого обличчя й шиї, на блакитній блузці темніли мокрі плями - сліди купання трьох малюків. Та ще Ден, безумовно, прагнув погіршити загальну картину, смикаючи за ґудзики в спробі дістатися до моїх грудей. Він ніколи не страждав відсутністю апетиту і як завжди виявляв нетерпіння.

- Ні. - я м'яко, але рішуче відчепила пальчики малюка від блузки. - Почекай. - я поцілувала сина в пухнасту голівку і підняла слухавку, все ще похмуро дивлячись на своє відображення.

- Алло? - неуважно запитала я. Поглинена іншими думками, я не помітила короткої паузи перед тим, як на іншому кінці пролунала обережна відповідь:

- Сань? - Це Аліна.

- Привіт, Аль! - Від приємної несподіванки вираз обличчя в дзеркалі пом'якшився, і я раптом усвідомила, який у мене був похмурий вигляд. Від цього я знову насупилася, цього разу спантеличено, подумавши про те, що останнім часом це відбувалося зі мною занадто часто.

- Денчику, зачекай трохи, будь ласка, - сказала я малюкові, який смикав мою блузку.

Він невдоволено подивився на матір, і я, дражнюючи, відповіла йому навмисно сердитим поглядом, тоді як мої сині очі світилися любов'ю. Можливо, він був найбільш норовливим і примхливим із трьох дітей, але я обожнювала його, як, утім, і всіх інших. Та й чи могло бути інакше, якщо щоразу, коли я зазирала в ці сірі, з сизим відтінком очі, мені здавалося, що це Богдан дивився на мене?

- Хіба твої нащадки ще не сплять? - невдоволено запитала Аліна.

Вона не приховувала, що діти дратували її. Аля була уособленням світської жінки. У неї не було часу для дітей. Висока, струнка, рудоволоса, вишукана - вона крокувала по життю зовсім не так, як я - дружина, мати, господиня дому. При цьому Аля залишалася моєю найкращою подругою, хоча, можливо, в цьому твердженні таїлося деяке перебільшення. Швидше, вона була єдиною подругою, з якою я підтримувала дружній зв'язок ще зі школи. Та й з усіх приятельок тільки вона жила зараз у моєму місті. Решта влаштувалися на батьківщині, у Чернігові.

- Двох уже вклала, зараз буду вкладати третього, - пояснила я. - Дениса треба погодувати, але він може почекати, - додала я, щоб умиротворити Алю.

- А Богдан? - запитала Аліна. - Він уже вдома?

Відчувши в тоні подруги ще більше несхвалення, я усміхнулася. Аліна і Богдан не ладнали між собою. Щоразу, коли їм траплялося опинятися в одній компанії, між ними немов проскакували ворожі іскри.

- Ні, - відповіла я і додала посміхаючись: - Можеш спокійно обзивати його, як хочеш. Він не почує.

Це був жарт, причому не новий. Я завжди дозволяла Алі виливати свою неприязнь до Богдана, коли того не було поруч. Це давало подрузі можливість звільнятися від тих слів, які вона хотіла б висловити йому в обличчя, на що в неї ніколи не вистачало сміливості. Але цього разу у відповідь на дозвіл настала дивна тиша, і я раптом відчула в легкому потріскуванні в телефонній слухавці незрозумілу напругу.

- Що-небудь не так? - різко запитала я.

- Чорт, - пробурмотіла Аля. - Так. Можна сказати, так. Послухай, Саш, я почуваюся, як остання сволота, але ти маєш право...

Якраз у цю мить на сходах з'явилася маленька фігурка в кумедній піжамі, яка уявляла себе пілотом винищувача, що стріляє з гармат, і заковзнула вниз. Ден, побачивши старшого брата, видав крик радості.

- Я хочу пити, - повідомив пілот у відповідь на запитальний погляд матері і «полетів» у напрямку кухні.

- Послухай, - нетерпляче сказала Аля, - я чую, ти там зайнята. Я передзвоню тобі пізніше, можливо, завтра. Я...

- Ні! - перебила я. - Не смій вішати слухавку! - я відчула, що Аліна хоче сказати щось дуже важливе. - Зачекай хвилинку, я зараз звільнюся.

Притиснувши телефон вухом до плеча, я поспішила за старшим сином. Невисока, але витончена, у білих еластичних штанах, що облягають гарні довгі ноги, у білих шкарпетках і кросівках, я мала напрочуд стрункий і підтягнутий вигляд, особливо якщо врахувати, що я виносила і народила трьох дітей. Щоправда, треба сказати, що цьому сприяли регулярні заняття в місцевому спортивному центрі плаванням і аеробікою та час від часу гра в бадмінтон.

- Спійманий на гарячому! - заявила я шестирічному синові, який запустив руку в коробку з печивом, кинувши на нього суворий погляд, від якого той залився фарбою, і нетерпляче додала: - Гаразд уже, бери, і візьми одне для Каті. Але ніяких крихт у ліжку! - крикнула я навздогін, коли хлопчик із радісним криком помчав геть, боячись, як би мати не передумала.

Кухня була затишною і просторою - настільки просторою, що в одному з її кутів помістився сітчастий манеж. Я посадила туди Дениса, сунула йому соску і повернулася до розмови.

- Усе гаразд, - сказала я, і покрутилась,  щоб влаштуватися зручніше на нижній сходинці сходів. - Ти слухаєш, Алю?

- Так. - Відповідь прозвучала жорстко. - Чому ти не наймеш когось, хто допоміг би тобі з дітьми? - роздратовано запитала Аліна. - Іноді вони просто нестерпні!

- Я передам це Богдану, - пригрозила я, не ображаючись всерйоз. Аля була позбавлена материнських інстинктів, із цим доводилося миритися. Мені материнство приносило радість, і я не соромилася зізнатися в цьому. - Я вважаю за краще, щоб будинок належав тільки мені. Коли в ньому прислуга, почуваєшся так, ніби в тебе весь час гості. Я не можу розслаблятися в присутності сторонніх.

- Ну-ну, продовжуй розслаблятися, - зі знущанням сказала Аліна, - того й гляди, зовсім заснеш! Заради Бога, Сашо, коли ти перестанеш вдавати з себе сплячу красуню і розплющиш очі?