14. “Я буду чекати…”

 Рома

Коли Соля сказала, що відпустить мене, я ніби знов став вільною людиною і це відчуття було надзвичайним. Я вже уявив, як прямо зараз поїду за Нікою і плюну на все… Заберу її прямо на очах у Слави, відвезу до своєї квартири і зроблю пропозицію. Так, доведеться почекати, поки їй дадуть розлучення, але за цей час вона якраз продумає і підготує своє ідеальне весілля. 

Коли вона дізнається, що я не одружуюсь з Солею, то ми зможемо планувати дитину, вона сама казала, що ми її плануватимемо…

Я був такий щасливий, певно, як ніколи в житті.

Я знав, що ніколи не залишу свою дитину і буду любити її, та й про Солю, як матір моєї дитини, я теж зможу попіклуватись. Ніка казала, що не буде ревнувати мене до іншої дитини… Тепер все буде добре.

Коли я сказав Солі, що буду турбуватись про них з дитиною і запитав про те, чи не буде вона робити дурниць, вона несподівано заплакала…

Я не очікував подібного і вже хотів її заспокоювати, коли неочікувано вона знепритомніла.

Я ледь встиг підхопити її.

Швидко поклав її на диван і викликав швидку, а сам тим часом почав легенько трусити її за плече:

— Солю… Не лякай мене так, прошу…

Вона розплющила очі і подивилась на мене, а потім знову заплющила їх. Була дуже бліда, аж жовта.

— Швидка має ось-ось приїхати, — тихо сказав я. — Як ти?

— Все добре, — прошепотіла вона. — Не хвилюйся…

— Пробач, це все через мене. Все, що сталося, це моя провина, — я зітхнув.

— Ні, ти не винний, я просто не спала всю ніч, і нічого не їла, мабуть, через те впав тиск…

— Я не залишу тебе, я буду поруч до тих пір, поки ти не народиш дитину, — я зазирнув їй в очі. 

Вона нічого не відповіла, тільки міцно стиснула мою долоню. 

Пролунав дзвінок у двері, мабуть, то були лікарі. 

— Піду відчиню, це, певно, швидка приїхала, — сказав я і встав з дивану.

Пройшов до передпокою, відчинив двері і впустив лікаря та медсестру. Швидко пояснив їм ситуацію і провів до Солі.

— Добрий день, ну, розповідайте, що трапилось, — сказав лікар, сідаючи на стілець, який я щойно поставив біля дивану.

Медсестра тим часом дістала  прилад для вимірювання тиску і одягнула на руку Солі спеціальну манжету.

— Я не хочу до лікарні, — сказала Соля. — Мені вже краще, то просто в голові запаморочилась, в мене таке бувало й раніше…

— Вона перенервувала, везіть її до лікарні, вона вагітна, — одразу сказав я. — В якусь приватну, в найкращу.

— Тиск дійсно низький, — сказала медсестра, дивлячись на Солю. — Вам треба слухатися вашого чоловіка, він турбується про вас…

— Добре, тоді поїдемо до лікарні, — лікар кивнув головою. — Не хвилюйтесь, там тільки зробимо всі необхідні обстеження і переконаємось, що  вашому здоров’ю і здоров'ю дитини нічого не загрожує. Якщо все буде добре, вас незабаром відпустять додому…

— Мені треба зібрати речі, — Соля спробувала підвестись, але знову опустилась на диван. 

— Давай я зберу, — сказав я. — Лежи… Що взяти? Я в цьому зовсім не розуміюсь…

— Ну, білизну, — вона трохи почервоніла, — рушник, мило, зубну пасту зі щіткою…Ще треба взяти мій телефон, він у спальні на тумбочці…

— Добре, зараз все буде, — я встав з дивану і пішов до її кімнати.

Зібрати все дуже швидко не вийшло, бо ж я не знав, що де тут лежить, але я намагався зробити це якомога швидше. Після спальні я ще зайшов до ванної і зібрав решту того, що вона мені сказала, потім повернувся до вітальні:

— Я все зібрав, ти як? — я подивився на Солю дещо стурбовано.

— Все добре, — вона слабко усміхнулась. — Дякую, якби не ти, то я б не знаю, що могло трапитися… Я дуже рада, що ти був поруч! 

— Я і далі буду поруч, аж поки ти не народиш, обіцяю, — відповів я. 

— Для тебе точно це не буде занадто великою жертвою? — вона стурбовано зазирнула мені в очі. — Я не хочу, щоб через мене погіршилися стосунки з твоєю коханою… До речі, може ти нас познайомиш? 

— Я авжеж вибачаюсь, але на нас чекають і інші пацієнти, — перервав наш із Солею діалог лікар. 

— Так, вибачте, — Соля почервоніла. — Я забула, що ви чекаєте, все, я готова і можу їхати. Але можна, якщо не буде ніяких проблем, я не залишатимусь в лікарні надовго? 

— То вже будете обговорювати в лікарні, до якої ми вас привеземо, — відповів лікар. — Наша справа доставити вас на прийом.

— Тоді я поїду на машині, щоб одразу тебе забрати, зустрінемось в лікарні? — запитав я у Солі.

— Добре, — кивнула вона. — Дякую, що підтримуєш мене! 

***

Мій страх за дитину трохи послабився, коли ми вже поїхали в лікарню. Якщо Соля так спокійно йшла і лікарі швидкої ніби як не панікували, значить, все було не так страшно…

Я повільно їхав за швидкою і думав про те, як сильно змінилось моє життя через одну ніч, коли мій мобільний задзвонив.