10. Вечеря, яка не вдалась

Соля

Коли я приїхала на роботу, то першим, кого зустріла в офісі, був Рома. Він усміхнувся мені і сказав:

— Привіт, радий тебе бачити, як почуваєшся?

— Вже краще, дякую, — я намагалася говорити офіційним тоном, бо, по-перше, ми були на роботі, а, по-друге, я все ж подумала, що порада Ніки не бігати за ним була слушною.  — Зараз буду з Мариною розбирати вхідну документацію. 

— Це добре, — він кивнув. — Тоді гарного тобі робочого дня, піду на нараду по продажам... 

***

День пройшов досить швидко, адже справ дійсно накопичилося чимало. Я пообідала разом з іншими дівчатами у кав'ярні, і Рому весь цей час не бачила. Але чим ближчим був кінець робочого дня, тим частіше я поглядала на двері свого кабінету. Я думала, чи Рома відвезе мене сьогодні додому, чи ні. І він учора говорив, що сьогодні збирається перевезти до мене речі, але вранці ні словом не обмовився про це. Може, передумав? Я чомусь нервувала. 

Але раптом двері відчинилися і до кабінету зазирнула секретарка Роми:

— Соломіє Ігорівно, зайдіть до шефа, він вас кличе, — сказала вона. 

Я кивнула і швидко пішла за нею. 

З завмиранням серця відчинила двері Роминого кабінету. 

— Ти хотів мене бачити? — запитала, заходячи досередини. Я

— Так, — він кивнув. — Я зараз планую забрати деякі речі, ми ж планували, що я сьогодні переїду, правильно? Почекаєш в машині десь хвилин двадцять? Покидаю щось першої необхідності. Чи відправити тебе додому на таксі?

Я відчула, що моє серце закалатало в грудях, і дихання перехопило від радості. Отже, він все-таки переїздить…

— Так, я почекаю в машині, — щасливо усміхнулась я, забувши про всі рекомендації Ніки. Я не можу прикидатися, що нічого не відчуваю до нього, адже він — найдорожча для мене людина. І не страшно, що поки що він не відчуває того самого до мене. Мого кохання вистачить на двох…

— Добре, тоді зараз і поїдемо, — відповів Рома, встаючи з-за столу…

***

Поки ми їхали до його будинку, Рома мовчав. Вже коли він зупинився біля свого будинку то повернувся до мене і сказав: 

— Постараюсь швидко. 

Я кивнула, після чого він вийшов з машини і пішов до підʼїзду.

Я увімкнула радіо і стала слухати музику. У мене був чудовий настрій, тож час до його повернення пролетів непомітно. Я й незчулася, як двері автівки відчинилися, і Рома сів за кермо, перед тим закинувши сумки з речами на заднє сидіння. 

— Може, заїдемо ще в магазин, купимо продуктів і я приготую святкову вечерю на честь твого переїзду? — запитала я.

— Та не треба нічого особливого, — він махнув рукою. — Поїхали одразу до тебе. Мені й макарони згодяться, втомився, хочу посидіти на дивані, телевізор подивитись, чи як там люди зазвичай відпочивають... Були важкі дні.

— Добре, — кивнула я. — Давай тоді прямо до мене, я все одно приготую щось домашнє. Ти любиш макарони? В мене є один класний рецепт соусу до них…

— Я їм все, тож не надто парся щодо цього, — відповів Рома, коли ми вже їхали по дорозі.

Доїхали ми доволі швидко, бо на дорозі не було заторів. Зупинившись біля мого будинку, Рома взяв свої речі, зачинив авто, і ми рушили до квартири. 

Коли я відімкнула двері, то одразу зняла з гвіздочка у передпокої запасний ключ і простягнула Ромі:

— Це тобі. 

— Дякую, — він взяв ключ і сховав його до кишені куртки. — Я буду спати в другій спальні? Правильно?

— Так, я звідси прибрала свої речі, так що можеш розташовуватися, — я відчинила двері і зробила запрошувальний жест. 

— Тоді давай я швиденько покидаю все по полицях, а потім можемо повечеряти. Якщо не хочеш готувати, можу щось замовити, це не проблема, — одразу додав він.

— Та мені не важко приготувати, якраз поки ти розклалатимеш речі, накрию на стіл…

Я пішла на кухню і заходилася готувати. Вперше в житті робила це з великим натхненням, бо це була вечеря для коханого чоловіка. Тому я намагалася вкласти у страви якнайбільше старань, прикрасити їх. 

***

Коли все було готове, я постукала у двері Роминої спальні:

— Йди вечеряти! 

— Добре, зараз, — відповів він і вже за секунду двері відчинились і ми зустрілись поглядами.

Крім того я помітила, що він тримав у руці мобільний. 

Я повернулась і пішла до кухні, а потім слідом за мною зайшов і Рома. 

Коли ми почали їсти, я почула, що його телефон видав тихий сигнал — схоже, йому прийшло якесь повідомлення. 

Рома одразу взяв телефон до рук.

— Що, і після роботи продовжують тебе смикати? — я була впевнена, що то хтось із колег продовжує вирішувати робочі питання. Знала, що таких у нашій фірмі вистачало. 

Але вираз обличчя Роми миттєво змінився. Він відвів погляд і швидко заблокував екран:

— Я на хвилину…