7. “Ми влаштуємо тільки наше весілля…”

Рома

— Я цього дуже хочу… Якщо ти теж цього хочеш, то, авжеж, ми зустрінемось, — відповів я. — У мене все ще є моя квартира, я не збираюсь везти туди Солю, це наше з тобою місце.

— Тоді добре, — вона усміхнулася. — Будемо зустрічатися там…

— А потім я розлучусь, і ти теж розлучишся, — я погладив її по щоці. 

— Так, — вона кивнула. — І ми влаштуємо тільки наше весілля…

— А коли ти будеш готова, у нас зʼявляться наші діти, — я знов коротко поцілував її в губи. — Я хочу дітей від тебе… Але тільки коли ти теж будеш хотіти цього.

— Я обов’язково народжу тобі дітей, але тоді, коли ти розлучишся, — сказала Ніка, зазираючи мені в очі.  — До того я буду пити таблетки, ти ж не будеш проти? 

— Зараз ти ще пʼєш таблетки? Бо ж я щойно… Проблем не буде? — я зазирнув їй в очі.

— Все буде добре, — вона усміхнулася.  — Не турбуйся про це…

— Ти ж казала, що не пʼєш… Ніби казала, — стурбовано сказав я. 

— Сьогодні не “небезпечний” день, — вона махнула рукою. — А потім я знову буду їх приймати, щоб ти не турбувався… ну, поки ми вже не зможемо планувати дитину…

— Добре, — я кивнув, знов притягаючи її до себе. — Чорт, нам точно не можна зараз втекти від твого чоловіка?...

— Ні, бо тоді він усе зрозуміє, і Соля також… Треба повертатися, — сумно сказала Ніка. — Але вечір вже закінчується, скоро ми поїдемо…

— Але Слава… Чому він так вчинив зі мною? Я думав, ми друзі, — я зітхнув. 

 — Я думаю, він закоханий в Солю, — вона поглянула на мене. 

— Тоді якого біса про це ніхто ні сном, ні духом, — я насупився. — Був би він з Солею, не було б цих проблем…

— Але Соля бачить лише тебе, хіба ти цього не помічаєш? — Ніка зітхнула. 

— Мені здавалось, вона з усіма така привітна, — сказав я. — Не знаю, не помічав.

— Тепер, коли ви житимете разом, вона буде турбуватися про тебе, носити твою дитину… Мені страшно, що ти  можеш теж закохатися в неї…

— Скоріше, це я турбуватимусь про ту дитину. Соля хотіла зробити аборт, Ніко, я ж казав. Тільки я міг врятувати свою дитину… Чому вона мала вмирати через мене? Навіть не думай таких дурниць… Про закоханість. Я ніколи не покохаю Солю.

 — Я сподіваюся на це, — сказала вона. — Що ти просто дочекаєшся, коли вона народить, і повернешся до мене…

Перед тим, як випустити її з комірки, я знов втягнув її в поцілунок, але швидко відсторонився.

— До зустрічі, — прошепотів їй на вухо. — Йди першою, тебе, певно, шукають.

— Добре, — вона погладила мене по щоці. — Кохаю тебе. 

А потім вийшла з комірчини. 

— І я тебе… 

Я зітхнув і почекав декілька хвилин перед тим, як виходити.

Було так добре і погано одночасно… З одного боку я відчував, що наші з Нікою стосунки і взагалі почуття, як не дивно, вийшли на новий рівень після її одруження зі Славою… З іншого боку, мені ще ніколи не було так погано. Я знав, що вона сьогодні піде з ним… І що буде жити з ним, і це мене лякало.

Коли я зайшов до зали, то побачив, що Слава бере Ніку за руку і тягне до себе, обіймаючи.

Слава при цьому дивився прямо на мене.

Я думав, що ми з ним друзі, але в його погляді читалась ненависть… Він робив це мені на зло, це було очевидно.

Після закінчення весільного танцю, під оплески гостей Ніка зі Славою вийшли з ресторану.  Я помітив, що вже біля дверей Ніка озирнулась і знайшла мене поглядом. Вона ніби хотіла заспокоїти мене. 

Але я все одно нервував. 

Цієї миті до мене підійшла Соля і взяла під руку, притуляючись до мене. 

— Таке гарне весілля, — сказала вона, усміхаючись. — Дуже рада за них…

— Так, весілля пройшло дійсно добре, я навіть не очікував, — чесно сказав я. 

— Поїдемо до мене? — запитала Соля. 

— Так, я підвезу тебе додому, само собою, — я кивнув. — А потім поїду до себе. Треба зібрати речі. Я подумав, що тобі, певно, буде комфортніше в своєму районі і в своєму будинку, біля свого лікаря і таке інше. Але я буду платити за всі комунальні і тому подібне, добре?

— Так, я буду тільки рада, якщо ти переїдеш до мене, — усміхнулася Соля. 

 Ніка

Я відчувала радість від того, що мій план вдався. Рома таки кохає мене, а його шлюб із Солею — лише фікція. Коли я дивилася на нього там, у залі, то я бачила в його очах почуття до мене. Але, на жаль, вечір закінчувався, і мені потрібно було їхати додому до Слави. 

Коли ми виходили з ресторану, він обійняв мене за плечі і сказав:

— Нарешті ми їдемо звідти. Я хочу випити, а ти? Ми маємо відсвяткувати цю подію… Ну і, певно, треба поїхати до мене. Все ж, у нас шлюбна ніч, буде дивно, якщо ми не проведемо її в одній квартирі.

— Так, — сказала я. — Поїдемо до тебе. Але ж ти пам’ятаєш, про що ми домовлялися?