2. “Дозволь мені зберегти інтригу”

Рома

— Не плач, — додав я, погладивши її по спині.

Це були незграбні обійми, я взагалі не думав, що розмова піде в таке річище, як зараз, але що вже є, то є.

Я відсторонився від Солі і знов зазирнув їй в очі: 

— Все не так погано. Розберемось, ось побачиш.

— Ми ж добре знаємо одне одного, — вона усміхнулась. — Все ж не чужі люди, має бути все нормально. Скільки ми років знайомі? 

— Пʼятнадцять? Чи більше? — я теж усміхнувся. — В якому класі ти перевелась до нас в ліцей по тій стипендії? В девʼятому?

— Так, — вона кивнула. — Батьки хотіли, щоб я краще опанувала англійську, а у вас же був ліцей з поглибленим вивченням іноземної…

— Значить, нам тридцять два, тоді тобі було десь чотирнадцять? Більше, ніж пʼятнадцять, десь девʼятнадцять років, виходить, що так? — запитав я.

— Так, вісімнадцять чи дев’ятнадцять років минуло, — вона кивнула. — І мене тоді посадили з тобою за одну парту…

— Зубрилка і мажор, ми не мали зовсім нічого спільного, — я засміявся.

— Ага, — вона теж засміялась. — Хіба що ти списував у мене домашки. 

— Ну, добре, домашки були спільні, — погодився я і зітхнув. — Хороші були часи…

— Мені шкода, що так вийшло, — вона винувато поглянула на мене. — Я все зіпсувала…

— Вийшло і вийшло, — я знизав плечима. — В будь-якому разі, як я вже і сказав, це не твоя особиста провина, чи щось таке. Ми обидва тоді прийняли таке рішення, тепер просто маємо щось робити далі. Це нормально.

— Якщо ти переживаєш через роботу, то моя вагітність не завадить мені виконувати свої обов'язки, — сказала Соля. — Я читала, що токсикоз не триває дуже довго, потім все має бути легше…

— Взагалі не парся про подібне, — я трохи відсторонився і відпустив її з обіймів, а потім махнув рукою. — Робота нікуди не втече. 

— Ну, без юриста компанія не зможе нормально функціонувати, — не погодилась вона. 

— У тебе є помічниця, вона як взагалі, толкова? Ну і ти можеш допомагати їй і з дому думаю, чи це буде проблематично? — запитав я. 

— Марина справиться, ну, поки я погано почуваюся, я консультую їїпо телефону, — сказала Соля. — А як тільки мені полегшає, я вийду на роботу. 

— От і добре, — я кивнув. — Піду за мінералкою і лимонами. Напиши, може тобі ще щось потрібно. Я все куплю, а потім подзвоню своєму знайомому з РАЦСу, щоб нас розписали якомога швидше. 

— Добре, — вона кивнула, — я зараз знайду рецепт, який виписав лікар, там якісь вітаміни для вагітних… Зможеш ще в аптеку забігти? 

— Без проблем, — я усміхнувся. — Вважай, що я тепер твій персональний курʼєр "Глово" двадцять чотири години сім днів на тиждень. 

— Якби мені сказали ще кілька тижнів тому, що мій шеф ходитиме для мене за покупками, то я б нізащо не повірила, — Соля  теж усміхнулась. 

— Вже уявляю, як всі будуть пліткувати на роботі. Ну але ти на те не звертай уваги. Попліткують і перестануть, — сказав я, коли ми дійшли до передпокою.

— Так, я ніколи не переймалася тим, що про мене говорять, — сказала вона і поглянула мені в очі. — Є тільки троє людей, думка яких для мене важлива — це ти, Слава і Ніка. 

Коли почув імʼя Ніки, усмішка зійшла з мого обличчя. Що тепер буде між цими двома?.. Ну, я сам не збираюсь нічого казати Солі, ми з нею все ж не коханці чи щось подібне, щоб я розповідав про все. А сама Ніка… Вона може щось зробити. Можливо, треба її попередити, щоб не робила зайвих рухів.

— У мене десь так само, — сказав я після невеликої паузи. — Добре, піду. Я швидко.

— Давай, — вона зробила якийсь крок до мене, ніби збиралася обійняти, але в останню мить зупинилася. — Ось рецепт, — простягнула його мені. 

— Добре, — я взяв папірець і вийшов з квартири.

Все ж, вона реально закохана в мене, і це не дуже добре, бо я не дам їй того, що вона хоче. 

З такими думками я пішов в напрямку супермаркету.

Дістав мобільний і набрав Ніку. Треба було поговорити з нею щодо Солі.

Вона довго не відповідала, але все ж прийняла виклик. 

— Алло, — я почув її голос, який здався мені байдужим, немов нічого і не трапилось між нами. 

— Привіт. У мене є до тебе одне прохання, виконаєш? — запитав я.

— Та без проблем, — хмикнула Ніка. — Дай вгадаю, мабуть, ти хочеш, щоб я не казала Мії про наші стосунки? 

— Так, — погодився я. — Вона вагітна, я не хочу, щоб вона почувалась винною в нашому розриві і нервувала. Бо справа не тільки в її вагітності.

— Так, я теж думаю, що справа не тільки в цьому, але зараз це все не має значення, — якось занадто легко погодилася Ніка. — Думаю, нам найкраще просто залишитися друзями, адже ми й далі будемо спілкуватися всі разом, правда? 

Мене здивувала її відповідь. Ніка зазвичай була доволі імпульсивною, і я чекав від неї істерик чи погроз, вже прокручував в голові варіанти, щоб переконати її цього не робити, а вона отак просто погодилась…