Глава 7

Денис Павлович, Сашків адвокат, був мені знайомий. Стикалися кілька разів у минулому на всіляких заходах. Коли я їх ще відвідувала. Адже як почалися проблеми із зачаттям та здоров'ям, а потім ще й із зовнішнім виглядом, бажання їх відвідувати не стало від слова зовсім. Пригадується, спочатку Сашко протестував. Намагався мене витягувати, плаття купував. А потім "змирився"...

За ці два тижні я подумки відзначила дуже багато таких моментів, на які не зважала раніше. Поступово починала розуміти, як наш шлюб помалу руйнувався.

Тому що я не могла завагітніти. Не могла змусити себе дарувати позитивні емоції чоловікові. Добре виглядати. Бути завжди у гарному настрої. Та й таке інше…

Виходило, що я й справді сама винна, що Сашко вирішив розлучитися зі мною. Тато ж від мами не пішов, незважаючи на те, що зраджував. Вона зуміла зберегти його бажання повертатись, не руйнувати сім'ю.

Ось тільки справа була в тому - і я це розуміла абсолютно точно - мені сім'я з чоловіком, який зрадив, не потрібна. Взагалі. Я не пробачу. Не зможу. Мені гидко.

А вже з тим, що я втратила через це дитину… Так-так, за словами мого гінеколога, до якої я прийшла на прийом, як і рекомендували у лікарні, причиною, швидше за все, був стрес.

Сашко… Мама…

Це виявилося занадто для мене. Це вбило мого малюка.

Не пробачу. Тим більше, не пробачу!

Був теплий весняний день. Я та Денис Павлович сиділи у ресторані. У гарному ресторані з мого минулого життя. У якому я тепер не могла собі дозволити замовити щось, окрім кави. Сиділи та обговорювали розлучення.

- Якщо ви зробите розсудливо, Олександр Олександрович згоден залишити вам машину. І виплатити ось цю суму як компенсацію, - він написав на папері цифру з п'ятьма нулями.

- Компенсацію чого, Денисе Павловичу? Смерті моєї дитини? - мій голос зірвався.

Адвокат опустив очі.

- Тетяно, - якимось іншим, трохи менш діловим і холодним тоном, сказав чоловік після паузи, - можете мені не вірити, але я щиро співчуваю вашій втраті. Це велике лихо для жінки. Для будь-кого. Але для вашої ж користі ви повинні зрозуміти що, перешкоджаючи розлученню, ви нічого не зміните. Воно відбудеться. Все одно відбудеться. Найняти спеціаліста, який допоможе, апелюючи фактом подружньої зради, спробувати досягти для вас більшої частки компенсації, у вас немає можливості.

- Можете мені не вірити, але мені не потрібні гроші, - перебила я.

-Тоді я не розумію, в чому проблема підписати документи.

Стало соромно. За свою дурну поведінку. Абсолютно безглузду за фактом.

- Ніяких проблем. Давайте, я підпишу.

- Тетяно, - він зловив мій погляд. - це зараз безсердечно пролунає, але ви не повинні відмовлятися від грошей. Я все про вас знаю. Немає роботи, житла. А життя… воно продовжується. І вам потрібно його влаштовувати.

- Передайте Олександру Олександровичу мою щиру подяку за його доброту і турботу про мене та побажання засунути свої гроші самі знаєте куди, - прошипіла я. - Давайте що підписати, Денисе Павловичу, і я піду.

Шумно Вдихнувши, адвокат розстебнув шкіряну папку і витяг звідти папери. Показав де підписати і я поставила розгонисті підписи. Твердою рукою поставила.

- Ви залишите прізвище по чоловіку чи повернете дівоче?

- Дівоче, - відповіла я.

- Добре. Приблизно через місяць я зв'яжуся з вами та обговоримо подальші дії.

- Просто супер, - я підвелася. - Всього найкращого.

І, не чекаючи відповіді, рушила геть із ресторану. Все всередині клекотіло від злості, а от сліз не було.

Трохи пройшлась вулицею, вдихаючи тепле, весняне повітря. Повз проходили люди. Матусі з візочками. Я могла б за кілька місяців теж так гуляти. Тоді вже була б пізня осінь.

Відчуваючи, як знову підкочує до горла грудка, я обсмикнула себе. Все. Досить. Дозволю собі знову і знову пірнати у скорботу… Що далі? Остаточно поламаю і так покоцане здоров'я! І тоді дітей уже ніколи не буде…

Погляд наткнувся на знайому вивіску фаст-фуду і шлунок нагадав про себе. Адже я втекла на зустріч з адвокатом не поснідавши… По одягу я трохи схудла. Від одного разу нічого не буде, натомість настрій покращиться. А ось потім уже точно все. Ніяких шкідливостей та смаколиків.

Лікар сказала, що за кілька тижнів вже можна буде розпочинати тренування. Ось якраз тоді і…

Зробивши замовлення, пішла у вбиральню вимити руки. Коли закривала кран, погляд упав у дзеркало. Випираючий круглий живіт, повна відсутність талії, товсті стегна, які а ні крапельки не приховували навіть "правильні", підібрані Юлею сорочка та штани. Щоки. Повні передпліччя.

Невже це я?

Мені двадцять сім за місяць. А вигляд такий, наче всі сорок сім. Причому ті, про які говорять "виглядаєш на всі свої роки". Що я роблю? Навіщо здаюся своїй слабкості?

На очі навернулися злі сльози. Ну ні! Все! Досить! Тільки кави вип'ю, а решту викину. Ось просто саме візьму і викину. Забравши замовлення, я рушила до бака для сміття. Здавалося, що всі відвідувачі закусочної витріщаються на мене і думають, от, жирна корова, куди ж тобі ще жерти. А якщо почну викидати їжу в смітник, то подумають, що ще й божевільна. Краще винесу надвір і викину там. Круто розвернувшись, я налетіла на якогось чоловіка. Склянка  кави впала з таці і її вміст виплеснувся прямо на дорогий костюм незнайомця, хоч той і спробував ухилитися.

Чоловік брудно вилаявся.

- Вибачте, - пробурмотіла я. Відставила піднос на стіл, що знаходився поруч, взяла з нього серветки і простягла чоловікові.

Ризикнувши підняти очі натрапила спочатку на квадратне підборіддя, вкрите ідеально доглянутою густою темною щетиною, потім на тонкі губи, прямий ніс і нарешті на виразні очі сталевого кольору. Ті злісно блиснули з-під рівних і широких брів. Навколо них зібралися тонкі зморшки, натякаючи на те, що чоловікові біль тридцяти п'яти. Волосся в акуратній і стильній діловій стрижці, яка шалено йшла їхньому власнику.