Глава 6

З дзеркала на мене дивилася не жалюгідна руїна з опухлими очима і прилизаним через відсутність густоти коротким тьмяним волоссям, а гарна дівчина з виразними темними очима, пухкими губами і пишними хвилями каштанового волоссям зі стильними переливами кольору.

Женя, візажист Юлиного салону і сама Юля чаклували наді мною чотири години і результат був просто чудовим.

Я дивилася і не впізнавала себе. Точніше, впізнавала, але… Коли я востаннє була такою? Понад два роки тому - це точно. Все тому, що… Заборонивши собі думати та згадувати, я широко посміхнулася до свого відображення.

- Подобається? - запитала Юля.

- Просто нереально, - вигукнула я. - Ніби не я, слово честі. Ну чи я, але дворічної давнини.

- Але це ти. І ти нинішня, – сказала подруга. - Через дорогу фотоательє. Сходи, зроби фотографії для резюме.

Я сходила і це були чи не перші фотографії "на паспорт", які мені подобалися.

Сонце, що світило на вулиці, здавалося, робило те саме й у моїй душі. Чорний острівець туги стиснувся десь у глибині душі, поступившись місцем світлу надії. Увімкнувся телефон. Номер був незнайомий. Ну, і хто це? Якась чергова безглузда реклама? Чи, може, з клініки?

- Алло?

- Тетяно Антонівно? - обізвався різкий чоловічий голос.

- Так.

- Добридень! Мене звуть Ларін Денис Павлович, я - адвокат Олександра Олександровича і займатимусь вашим розлученням.

Моїм розлученням. Це справді відбувається. Ми з Сашком розлучаємося. Він зрадив мені зі своєю секретаркою, а я від стресу втратила дитину.

Знаєте як буває? Коли, переживаючи горе, ненадовго відволікаєшся, то буває почуття, що це було не з тобою. Забуваєшся, чи… Але життя знову і знову нагадує про реальність. Про твою реальність. У якій ти - покинута, непотрібна, зраджена "стара" дружина, з якою хочуть розлучитися.

- Наскільки я знаю, ви проти розірвання шлюбу. Але це вкрай невигідна позиція для вас. За всіма документами, які ми маємо, ви не можете претендувати ні на яке майно з того, що нажито під час вашого шлюбу з Олександром…

- Скажіть Олександру, нехай засуне собі своє майно, знаєте куди? - крикнула я і кинула трубку.

Агресія прямо-таки розривала зсередини. Покидьок! Тільки й думає, що про своє грьобане майно. Йому начхати на мене, на нашу ненароджену дитину - начхати. Все, у нього нове життя. Нова жінка. І нова дитина.

Знову увімкнувся телефон, але я скинула виклик і відправила контакт у блок. Не розуміла, навіщо це роблю, просто хотілося хоч якось зігнати злість. На комусь її зігнати. Хоч щось зробити… Так, це безглуздо, мабуть, але чинити розумно не було сил.

Я присіла на лаву у сквері. Надягла сонцезахисні окуляри, щоб приховати сльози, що покотилися з очей. Уявляла, як вони змивають гарний макіяж, оголюючи приховане під ним обличчя нещасної, некрасивої покинутої жінки. Немає сенсу тюнінгувати кузов, якщо під капотом біда. Ця отруйна приказка не надто підходила до моєї ситуації, але…

Можна нафарбуватись, зробити зачіску, гарно одягнутися, але що це змінить. Вже точно не поверне мені мою дитину та кохання Сашка. Не поверне моє колишнє, щасливе життя.

Щасливе? Ха! А коли це я востаннє почувала себе щасливою? Коли дізналася про дитину! Та-а-ак. Але тільки це до Сашка ніяк не відносилося. Не він, не його ставлення, не життя з ним мене щасливою навіть у ці короткі кілька тижнів зробили. Він… А що він? Ми лише кількома словами за день обмінювалися. Близькість я ініціювала сама і ”за графіком”. Пристрасті, що зводила з розуму колись більше не було. Ми рідко – майже ніколи останнім часом – кудись разом виходили. Квіти - тільки у свята. Замість подарунків – гроші. Байдуже "Нічого, я вірю, що в тебе все вийде" у відповідь на мої скарги через те, що так і не виходить завагітніти... У мене вийде. Чи не в нас.

А ті кілька тижнів. Він же нічого не помічав. Не помічав, яка я щаслива. Йому було начхати на мій стан. На мене.

А я не помічала. Нічого не помічала. Жила бажанням стати матір'ю, турботами про чоловіка та будинок за звичкою. Все. Більше нічим.

А Сашко? Чим він жив? Роботою та Лікою?

На мене йому було начхати. Більше того, навіть краплини поваги до жінки, з якою він п'ять років разом пробув – не лишилося. Інакше він сказав би правду. Інакше б не вигнав на вулицю без копійки в кишені чудово розуміючи, що жити мені нема за що. Інакше б… Багато чого.

А ще мати. І батько.

Все моє минуле життя здавалося брехнею.

Але навіть розуміння всього цього це меркло перед втратою мого малюка.

Знову увімкнувся телефон. То вже була Юля.

- Тань, ти куди зникла? - стурбовано спитала вона.

- Юль, ти вибач, я сама побути хочу, - намагаючись не схлипувати, сказала я.

- Та-ак, ну де ти, швиденько кажи?

- На лаві у сквері, тут поряд. Слухай, Юлю, тобі не набридло няньчитися зі мною? Навіщо тобі воно потрібно?

- Все, зараз прийду, - проігнорувавши мої слова, сказала дівчина і повісила слухавку.

За кілька хвилин я побачила, як Юля йде назустріч. Вкотре захопилася тим, наскільки добре вона виглядає. І взагалі, подруга справжнісінька розумничка. Красива, успішна, щаслива… Не те що я.

- Та-а-к, - вона присіла на лаву біля мене, - розповідай, чого сльози ллємо?

Я знизала плечима.

- Танюш, - дівчина стиснула мою руку, - Саша твій - мудак справжнісінький. Невже така людина варта того, щоб через неї вбиватися?

- Я не через нього, - схлипнула я, - Точніше, не тільки через нього.

Я притиснула руки до живота.

- Слухай, у мене ідея є, - Юля стала на ноги, - Ходімо!

– Куди?

- Ходімо, - вона взяла мене за руку і потягла.

Сівши в її машину, ми хвилин за двадцять загальмували біля невеликої церкви.

- Одягни на голову шарф, - сказала подруга, роблячи те саме.

- Ми що до церкви? Юль, я не те щоб прямо невіруюча, але не сильно релігійна…

- Так я також "не сильно". Віра – це одне, а релігія – інше. Але дуже добре допомагає. Іноді.