Глава 5

Марк Анненко, чоловік Юлі, виявився дуже приємним чоловіком тридцяти п'яти років. Трохи вищий середнього зросту, підтягнутий і з добрими горіхово-карими очима, він з першої хвилини розмови привертав до себе. Важко було уявити, що у своїй компанії він суворий та владний бос, у якого всі стрункою ходять, як говорила Юля.

До її рішення щоб я якийсь час пожила у їхній квартирі він поставився лояльно. Ну, або мені так тільки здавалося. Хоча приводу в цьому сумніватися Марк не давав жодного. Я ж зі свого боку намагалася якнайменше маячити в них перед очима і по-максимуму допомагати в домашній роботі. Тобто, як допомагати? Все, що я могла - це тільки щось приготувати, оскільки все інше робила хатня робітниця. Але ось посидіти та погуляти з Катрусею - це я могла. І Юля з Марком мені це дозволили зробити давши няні вихідний.

І ось суботнім днем я гуляла парком з коляскою. На душі було ясно, а не тужливо. Не знаю чому. Начебто має бути інакше, я встигла про це почитати в Інтернеті. Але в мене так було. Турбота про Катрусю дарувала лише позитивні емоції, підтримувала, а не навпаки. Крім того я відчувала, що допомагаю друзям, роблю щось корисне для них.

Сівши на лаву, я розблокувала смартфон. Там були пропущені від Сашка ще з понеділка, десятки повідомлень у якихось безглуздих чатах, на які я невідомо навіщо була підписана. Ще повідомлення від Неллі Ланської, однієї з моїх приятельок, дружини Сашкового друга. Вона питала, чи буду я разом із Сашком на тусовці, яка саме сьогодні. Повідомленню кілька днів. Тоді ніхто ще, певне, не був у курсі…

Вирішивши не відповідати, почала гортати стрічку далі. Натрапила на повідомлення від Тамари Іллівни, нашої хатньої робітниці. Воно було написане аж у понеділок.

TamaraYdina:”Тетяно Антонівно, добрий день! Не знаю, як розпочати… Олександр Олександрович наказав викинути Ваші речі. Я не наважилася це зробити і зібрала їх. Як можна їх Вам передати?

Подумки вилаявши себе за те, що піддалася слабкості і ігнорувала телефон, я зателефонувала до неї.

- Тамара Іллівна, вітаю….

- Тетяно Антонівно, ну дякувати богу! - озвалася трубка.

- Вибачте, що не відповіла на повідомлення, я була… Загалом, вибачте, будь ласка.

- Та що ви... Я все розумію. Якийсь кошмар! Як він міг так вчинити? - почала голосити жінка.

- Щодо моїх речей…

- Я не наважилася їх викинути, Тетяно Антонівно. Там же документи, стільки всього. Вони в мене. Як можна їх передати?

– Скажіть, куди під'їхати, я сама заберу.

Хатня робітниця назвала адресу, а я, подякувавши їй, попрямувала додому з Катрусею. Потрібно якнайшвидше забрати речі. Не те щоб я сумувала за “ганчірками, які мені купував Сашко”, ні. Але, як не крути, а носити щось треба було. І найголовніше – документи. Диплом зокрема.

- Марку, допоможи, будь ласка, Тані, - попросила чоловіка Юля, коли я їй розповіла про речі. - А я вдома з малою залишусь.

- Звичайно.

І ось ми з Марком їхали за вказаною адресою. Водив він дуже обережно, але впевнено.

- Марк, дякую, - сказала я. - Ви мене дуже врятували, просто не уявляєш, як.

- Нема за що, - озвався чоловік. - Тань, я знаю, що тобі робота потрібна. Яку саме ти хотіла б?

- Будь-яку. Абсолютно, - заторохтіла я. - Я на все згодна. Але… Відверто кажучи,  я мало що вмію. У мене лише диплом економіста є й усе. Але майже п'ять років минуло, мало пам'ятаю.

Сказала і стало соромно. Згадала, як хотіла собі престижну роботу. Начальником бути як тато. Сварилася з мамою та бабусею через це. І вчилася добре. А потім з'явився Сашко, і я втратила голову. Він сказав, нема чого тобі працювати, і я погодилася. Не розмірковуючи погодилася. Довірила йому своє майбутнє. Фактично переклала на нього ту відповідальність, яку мала нести сама. І ось що сталося.

- Навчишся, нічого страшного. Вдома з Юлею складете тобі резюме, а я потім на його основі попитаю у своїх знайомих чи є щось потрібне для тебе.

- Дуже дякую, - намагаючись не розплакатися, сказала я.

За кілька хвилин ми заїхали в скромний двір старенької дев'ятиповерхівки. Зателефонували у домофон, піднялися на п'ятий поверх. Там на нас уже чекала Тамара Іллівна.

- Ой, Тетяно Антонівно, - сплеснула вона руками, - Я так вам співчуваю! Не чекала, слово честі не чекала.

Продовжуючи голосити, вона провела нас у свою невелику затишну квартиру. У передпокої біля дверей стояло кілька валіз. Добра жінка, схоже, зібрала і справді всі мої речі.

- Дякую вам величезне, - зніяковіло сказала я.

Крім слів віддячити цій жінці зараз нічим. Ті копійки, що залишалися в моєму гаманці, давати принизливо.

– Ваших прикрас там немає. Олександр Олександрович забрав їх…

- Звичайно, - і, мабуть, подарував Ліці.

Тепер вона хизується в моїх кольє та сережках… Цікаво, вона вже переїхала до Сашка? Спить на моїй половині ліжка, обіймає його ночами замість мене?

- Я, Тетяно Антонівно, звільнитися хочу. Не працюватиму на таку людину і ще цю його примхливу гадюку, - підтвердила мої здогади жінка.

- Тамара Іллівна, тільки не робіть цього через мене, гаразд? - попросила я. - Будь ласка!

Жінка кивнула у відповідь. Обійнявши її на прощання, ми з Марком за кілька ходок перенесли валізи в його позашляховик і поїхали назад до них з Юлею додому.

- Любий, посидь з малою, гаразд? – попросила Юля. - А я поки що допоможу Тані розібрати речі.

- Думаю, не варто їх розбирати, - сказала я. - Юль, я не буду у вас довго жити. Це…

- Таня, поживеш доки не влаштуєшся, - заперечила дівчина, - Давай більше не будемо про це.

З одного боку, я б на її місці вчинила б так само, а от Сашко... За роки нашого спільного життя я не пам'ятала, щоб він комусь ось так допомагав - безкорисливо. Тобто, якби моїй подрузі, яку я до того ж кілька років взагалі не бачила знадобилася допомога, то він дуже навряд чи погодився б дозволити їй пожити у нас. Те, що Марк вчинив інакше, викликало до нього ще більшу повагу.